Наша родина завжди жила скромно. Я добре пам’ятаю, як мати тішилась, коли знайомі приносили дитячий одяг. Спочатку його носила я, а потім — моя молодша сестра Марічка. Нові речі були рідкістю, і кожна така знахідка ставала для нас із сестрою справжнім святом. Мати вела невеликий крамчик на місцевому базарі, що приносив скромний заробіток, але постійно доводилося мати справу з перевірками — від санстанції до податкової.
Крім офіційних інспекторів, по базару ходили й «захисники», які вимагали «данину» за спокій. З ними вмів домовлятись батько — він служив у поліції і міг поставити на місце цих вимагачів, проводячи з ними «профілактичні» розмови. Його пробували підкупити, але він не піддавався, на відміну від деяких колег, що стали «зрадливими погонами».
Батькова зарплата не сильно поповнювала сімейний бюджет. До того ж, він міг виїхати на виклик серед ночі або прийти додому пізно, втомлений і мовчазний.
Ми з сестрою виростали самостійними. Я, як старша, навчилася готувати, вести господарство та доглядати за Марічкою, щоб полегшити матері життя.
Пам’ятаю той вечір, коли мати за вечерею оголосила несподівану новину:
— Сьогодні гарний день, трохи вдалося відкласти. Готуйтесь, доньки, їдемо на море, хоч на тиждень! Тарасе, спробуй вибити відпустку!
Батько здивовано підняв брови:
— З начальством треба буде домовитись…
Тоді я не розуміла, що означає «домовитись», але слово здалося мені таємничим.
Все вийшло. Ми поїхали до Одеси. Це було щастя: батьки не поспішали, ми цілими днями купались, гуляли, ходили в цирк. З Марічкою об’їдались морозивом, а батьки, дивлячись на нас, сміялись і казали, що ми — солодійки. Повернулись додому радісні, але через місяць у батьків почались сварки.
Вони лаялись щодня. Батько кричав, що мати робить помилку, якщо не відмовиться від задуманого. Вона оправдувалась, але не погоджувалась, коли він вимагав «вирішити» у лікарні. Спочатку я не розуміла, про що йдеться, але підслухавши їхні розмови, зрозуміла: мати вагітна. Батько не хотів третьої дитини і наполягав на аборті, уникаючи цього слова, але суть була ясна.
Мати ходила сумна, часто плакала. Роботу на базарі кидати не можна було, тому вона продовжувала працювати.
Незабаром до нас частіше почала приходити бабуся, мамина свекруха. Вона теж переконувала її «одуматися» і позбутися дитини. Після її візитів мати була особливо зневірена. Одного разу я підійшла, обняла її і сказала, що знаю все і дуже хочу братика або сестричку. Пообіцяла допомагати і не просити нових іграшок. Марічка підтримала мене. Мати всміхнулась крізь сльози:
— Діточки мої, що б я без вас робила?
З того дня вона стала впевненішою. Батько, бачачи, що час іде, а мати не збирається відмовлятись, часто лаявся і приходив додому п’яний.
У такі дні мати ночувала у нашій кімнаті: з Марічкою на моєму ліжку, а я перебиралась на її.
Настав день, коли матір забрали у пологовий будинок. Батько був на роботі. Перед тим, як її повезли, вона потерла нас по головах:
— Ну, дівчатка, їду за вашим братиком!
За кілька годин прийшов батько. Дізнавшись, що мати у пологовому, він викликав таксі і поїхав до неї. Повернувся під ранок, втомлений, але усміхнений:
— Доньки, у нас син! За кілька днів мама з Богданом будуть вдома!
Ми з Марічкою закричали «ура!» — радіючи і братикові, і тому, що батько так змінився. Богдан справді примирив батьків, навіть бабуся змінила своє ставлення. Ми всією родиною зустрічали матір із пологового, і було видно, що він став нашим скарбом.
