Мама з татом ніколи не думали та не говорили про народження ще однієї дитини. Серйзна післяродова депресія, криза в країні, постійні позики грошей (для того, щоб хоч трішки вистачало на продукти), підштовхнули маму податись в бізнес. Вона хотіла дати значно більше своїм двом донькам, ніж могла на той період. Батько рідко проводив час з сім’єю, він працював в міліції, і на той час серйозно полюбляв випити.
Наша сім’я почала жити за вільними правилами, тобто батьків майже ніколи не було вдома, а діти були представлені самі собі. Так наша сім’я жила до тих пір, поки в маминій заначці не накупилося суми, достатньої на відпочинок в Криму…
Відпочинок на березі моря після холодного і дощового літа – хіба це не казка! Ми з сестрою були настільки щасливими, наскільки тільки можуть бути щасливими діти, бігаючи по гальці, купаючись до посиніння і випрошуючи на пляжі стаканчик малини чи морозиво. Такими ж щасливими були мама з татом, вони ніби знову закохались один в одного. Забувши про домашню буденність, вони ходили за ручки, почали посміхатись один до одного, вони помолодшали.
Як закінчується кожна казка, так закінчилась і наша літня морська радість. А через місяць по приїзду з Криму, посеред ночі на кухні, я знайшла заплакану маму. Нічні мамині посиденьки, наодинці зі сльозами почали ставати дедалі регулярнішими, а згодом до них ще добавились сварки з татом і емоційне вияснення стосунків. Не зважаючи на свій 10-річний вік, я чудово знала, що існують такі собі тести на вагітність. В маминому випадку тест показував дві риски.
Дві яскраві риски, мамине самопочуття, сердиті погляди тата, зжаті губи бабусі й нескінченні розмови з однією і тією ж фразою «я не піду туди більше!», (тоді я не розуміла, куди саме не хотіла йти мама, а зараз в голові – страшна статистика абортів 90-х років).
Згодом ситуація стала більш зрозумілою для мене, я почала розуміти, що мама чекає маленьку дитину, що ніхто не хоче, щоб вона її чекала, що всі радять їй кудись піти та щось там зробити, а мама категорично іти нікуди не хоче. Було страшно, відчувалась біда, яка, здається, проникала в кожен куток нашого дому, була присутня за обіднім столом, над кожним із наших ліжок і безпосередньо наді мною.
Цей неприємний настрій відчувався скрізь, зранку на кухні, коли мама із заплаканими очима готувала сніданок, він лився разом з водою, що текла з наших кранів, це настрій зайняв кожну шпаринку в нашій квартирі.
Досить дивно було розуміти все, відчувати себе дорослою і бачити, як при «розмовах» мама з татом щільно закривають двері до своєї кімнати, щоб не було чути їх криків.
Дивно було відчувати почуття ненависті до рідної бабусі, після приходу якої мама щоразу закривалась в туалеті й звідти доносились звуки схлипування. По дитячих відчуттях знаходились пояснення, що бабуся точно не бажає наші сім’ї добра.
Одного разу я не витримала і сказала мамі, що я все знаю, все розумію, що я вже доросла і що вона може розраховувати на мою підтримку. Сказала, що ми з молодшою сестрою Олею будемо їй в усьому допомагати, що ми, так само як і вона, дуже хочемо братика або сестричку і що разом ми подолаємо всі негаразди.
Я відчувала себе тоді дуже хороброю і відважною, я і досі пам’ятаю це відчуття.
Вперше за багато часу мама тоді відразу перестала плакати, вона подивилась на мене дорослим поглядом, сповненим любові, тепла і впевненості. Це був погляд союзників, між якими є певна змова і вони рішуче налаштовані підтримувати один одного в досягненні певної мети. Це зараз, ставши дорослою, я розумію, що відчувала тоді мама, дивлячись на свою 10-річну дитину, яка стала їй на той час єдиним другом.
Маму тоді тато поставив перед вибором: «наважишся залишити дитину – сім’я розпадеться». Він не міг сприйняти той факт, що мама прийняла рішення, не прислухавшись до нього. Кримська морська казка вже давно здавалась лише сном. Бабуся і дідусь (татові батьки) перестали спілкуватись зі своєю невісткою, передавали для нас подарунки або просто забирали до себе на вихідні, але до нас в гості не приходили взагалі.
Мамині подруги теж її не підтримували, мовляв, «куди вам третю дитину і що вести бізнес з немовлям буде надто складно». Мама удавала, що прислухається до них. Але до свого серця вона прислухалась більше.
До сьомого місяця вона ще займалась кіоском на ринку з дитячим одягом, їздила за товаром, тягала нелегкі сумки, а потім закрила його.
Тяжко сказати чим керуються і на що надіються жінки в таких ситуаціях, але тоді я пам’ятаю маму доброю, щасливою та світлою, вона ніколи не жалілась і не нарікала, завжди була веселою і позитивною.
В той час мама перебралась жити до нашої кімнати, з батьком вони практично не розмовляли, він почав пити ще більше, неодноразово, коли він повертався додому «під настроєм», ми закривались у свої кімнаті, бо по квартирі починали літати нерухомі предмети: посуд, меблі та інше. Той період був періодом випробовування для кожного із членів нашої сім’ї
Я намагалась допомогти мамі в усьому, що було в моїх силах, всі домашні справи та турботу за сестрою старалась брати на себе. Мама в цей час шукала певні роботи для підробітку і старалась не падати духом. Батько ж переживав складний період випробувань, спровокований алкоголем, відповідальністю за сім’ю і, як згодом з’ясувалось, іншими жінками. Але не мені його судити, бо час все розставив на свої місця.
Весь цей жах закінчився, коли одного сонячного весняного дня, народився мій молодший братик.
Посеред ночі мама, яка нашвидкуруч збирала речі в якусь велику сумку, розбудила мене і пояснила, що зараз вона їде до лікарні й повернеться вже з братиком, розказала мені, що я повинна робити в ці дні, провела свій материнський інструктаж і поїхала. Не знаю чому, але тоді я страшенно в це вірила, я розбудила свою молодшу сестру і ми цілу ніч, простоявши навколішки, молились Богу, щоб все з нашою мамою і нашим братиком було добре.
Коли тато повернувся з чергування, я розповіла йому, що сталося. Він довго сидів біля телефону і набирав якийсь номер. І коли на кінець з іншого боку телефонної лінії йому повідомили «у вас син, 3600, 50 см», він довго сидів і просто дивився перед собою. В цей день він не був п’яним і довго плакав.
З народженням нашого братика в наш дім повернувся мир, сімейна злагодженість і любов. З його народженням в нашій сім’ї знову почав світити той втрачений промінь світла і радості. Довгі роки розвитку і виховання цього хлопчика об’єднав нашу сім’ю в одне ціле, тому що ми всі гарно трудились поки він підростав.
І, напевне, буде зайвим зараз говорити, хто є батьківським улюбленцем серед дітей. Самий розумна, хороша і всіма улюблена дитина, вже 17-річна дитина.
Наші батьки дуже гордяться ним, бо ж, пройшовши через величезний шлях складних випробувань, залишились разом, завдяки своєму синові, продовжувачу їхнього роду.
Висновки з цієї історії кожен для себе зробить сам. Хтось буде думати, що всі чоловіки слабкі, хтось скаже, що діти не мають народжуватись в таких умовах, хтось подумає, скільки ж психологічних травм отримують старші діти в таких сімейних ситуаціях… А я просто подякую Богові й всесвіту за те, що ми справились, вистояли та не зломились. І за те, що в моєму житті є ще одна рідна людина.
