Олег працював у своєму кабінеті, коли задзвонив телефон. На екрані – дружина. Він здивувався: вона рідко дзвонила йому серед дня.
— Привіт, Олесю. Щось трапилося? Я трохи зайнятий, — відповів, відірвавшись від монітора.
— Трапилося, — її голос був схлипучим, тремтячим, — Нас вигнали. Нам більше ніде жити!
— Що?! — Олег аж підскочив, — З квартирою щось сталося? Пожежа? Крадіжка?
— З квартирою все добре… просто нам більше заборонено в ній жити, — прошепотіла Олеся.
— Як це – заборонено? Хто може заборонити нам жити у нашій квартирі?!
— Хто хто… твоя мати! — раніше сказала вона, і в її голосі було все – біль, образа, розпач.
Колись, багато років тому, вони з Олесею переїхали до Львова з дітьми. Старшій було сім, молодшій – п’ять. Починали з оренди, працювали без перепочинку. Потім удача посміхнулася: батько Олега несподівано отримав у спадщину квартиру від далекого родича.
— Живіть, — сказав тоді дід, — я пенсіонер, податки не гризуть, власність на мене, але ми вам заважати не будемо.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Жили. Вже вважали квартиру своєю – хоч і формально не їхньою. Лише Олеся все одно жила з відчуттям тривоги.
— Ми все вклали сюди, а документів на нас немає, — казала вона чоловікові.
— Не хвилюйся. Тетяна у батьків, ми тут. Хто нас вижене? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше – вигнали. І не чужі, а свої.
Початком усього став ювілей батька. Приїхали, відсвяткували. А наступного дня свекруха заявила:
— Ми вирішили: Дмитро, наш племінник, буде жити у вас. Він вступив до університету, у гуртожитку тісно. У вас просторна квартира. А ще, — додала, — квартира все одно на нас, ми вирішуємо, хто там буде жити.
Олеся ледь не проковтнула язик. Але Олег лише кивнув:
— Не проблема. Місце вистачить.
Вона хотіла закричати, але стрималася. Не місце. Не час. Але щось у середині переломилося.
Дмитро вселився – як господар. Їв на дивані, лаявся, не прибирав. Псував усе, до чого доторкався. І тоді приїхали батьки Олега. Подивитися на «онко». І тоді почалося.
— У Дмитра брудні черевики! — докоряла свекруха. — Чому куртку не випрала?! А пирогів чому нема?!
Вона командувала, як генерал. Готувала, прала, мила. А потім – просто в лоб Олесі:
— Я не розумію, як мій син може жити з такою, як ти! Тобі краще піти. Залиш квартиру.
— Куди я піду? У дочок свої сім’ї, оренда дорога…
— Не моя справа. Збирай речі.
Коли Олеся відмовилася, свекруха сказала:
— Я все поясню Олегу. Він підпише заяву на розлучення.
Олеся мовчки збирала речі й плакала.
Олег дізнався і одразу кинув усі справи.
— Мамо, що це таке?! Ви вигнали мою дружину?!
— Вона зайня. До того ж – п’є!
— Що?!
— Я чула дзвін пляшок у пакеті. Ти щось ховаєш? Я не дозволю таким під моєю стріхою. Квартира на мене – і я вирішую.
— Мамо, це Дмитро виніс сміття!
— Не перекладай на дитину! Якщо вона ще з’явиться тут – не скаржся.
— Тоді й я піду за нею.
— Ще краще. У Дмитра з’явилася дівчина, буде де жити.
Олег мовчки стиснув кулаки.
— Гаразд. Два дні.
— Олесю, не плач. Ми все вивеземо – Василь допоможе, є гараж. Усе буде добре. Ми купимо собі житло. Не таке, як мріяли, але – своє.
Через три дні повернулася свекруха з Тетяною – з сумками, як на війну. Риба, м’ясо, банки, мішки з овочами…
— Вони що – виїхали?! — остовпіло спитала Тетяна.
— Пусто… Ні плити… Ні холодильника… Ні меблів…
— На балкон винесемо.
— Там дощ! Мамо, тут навіть спати нема де!
Ганна Петрівна набрала номер сина – він не відповідав. Онуки теж не брали трубку.
— Ганно, це бабуся… — сказала вона одній із онучок, але з трубки почулося:
— Більше не дзвоніть сюди!
У квартирі – лише старий брудний диван. І таз у ванній – символ того, як усе закінчилося.
Через півроку Олеся готувала вечерю у новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
— Сину, це я… Мати… Ти не дзвониш… Я шкодую. Повертайтеся. Живіть.
— Ми вже живемо. У своїй квартирі.
— Своїй? Навіщо вам ще квартира? Адже є наша!
— Ваша – це ваша. А у нас – своя.
— А онуки? Вони мене кинули!
— Їм нічого не потрібно. У нас усе є. Більше не згадуємо про ту квартиру. І туди ми не повернемося.
Олег натиснув «відхилити». Цей розділ його життя завершився. І більше – не відкриється.
