До паркану встромляється тоненька дитяча ручка, тягнеться до стиглої полуниці. Я вдаю, що не помічаю, прополюю часник.
Добридень, тітко Галю, тоненьким голоском кличе Олесь.
Привіт, сонечко, посміхаюсь я. Іди сюди, допоможеш зібрати полуницю.
Паркан провис, я легко піднімаю нижню частину, і до мене в гості приходить Янгол так я кликаю Олеся. За ним, сопучи та важко дихаючи, просовується великий пес Бурко, майже вдвічі більший за господаря. Ставлю серед грядки велику миску. Олесь збирає найбільші й солодкі ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, немов крила, лопатки. Тому й Янгол. Йому 5 років. Допитливий, добрий.
Олесю, чому мама сьогодні лаялася?
Та просто хотіла лавки пофарбувати, а я фарбу розлив, відповідає він. Хотів Буркові будиночок пофарбувати, але банку впустив.
Ну, то не біда. Зараз чаю випємо й нову фарбу купимо.
Мій малий Янгол без нагадування миє руки і сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. З усього обірає полуницю з молоком і ще теплу пампушку. Вона посипана цукровою пудрою, і на верхній губі у Олеся білі солодкі вуса. На килимку біля дверей лежить Бурко. Він тут не вперше, правила знає і терпляче чекає частування. Йому дістається сирник. Пес сумно дивиться на самотню оладку, потім, не приховуючи розчарування, на нас з Олесем, ніби питає: “І це все? Я розраховував на більше…” Ми сміємося, і я ставля перед кудлатим другом миску з юшкою. Бурко нас прощає і неспішно приступає до трапези.
За годину втрьох повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, сонце високо, спекотно. Заходжу переодягнутися, збираю в пакет полуницю та пампушки. На ґанку Олесевого дому сидить бабуся. Вона втратила зір два роки тому. Маленький Янгол турботливо поправляє хустку на її голові, щоб було рівно та гарно, заправляє вибиту пасмо волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею, знаю вона її любить.
На відкритій веранді разом з Олесем фарбуємо лавки білим, а потім з другої банки Буркову будку. Тепер вона буде зелена. Олесь радий, Бурко байдужий.
З роботи повертається Леся, мати Янгола. Хвалить сина за роботу, запрошує всіх до столу. Олесь бере бабусю за руку й веде в хату. Потім годує її гречаною кашею, акуратно й терпляче. Чай вона пє сама, з карамелькою. По хаті пересувається самостійно, знає, яка половиця де скрипить. Леся працює у придорожньому кафе, за два кілометри. Якщо вечірня зміна повертається пізно. Вся надія на сина.
Краєм ока спостерігаю за Олесем. Він із задоволенням їсть кашу, заправлену шматком масла. Випивши кружку солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина і вже чоловік. Чи, може, чоловік але ще дитина?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі одягнутися, годує її, носить до хати дрова (по два поліна), воду (маленьким відром). А ще він любить свого пса і іноді може гірко плакати, коли мати несправедливо нарікає. Може щасливо сміятися, коли купається в річці, і бризки води злітають угору, сяючи на сонці.
Леся проводить мене до калітки. Я прошу не кричати на Олеся. Він чоловік не принижуй його. Бережи. Знайди причину похвалити.
Леся починає жалітися на важке життя, на сліпу матір, на маленьку зарплатню.
Я у відповідь: свій дім, мати жива й поруч, є робота, є син-помічник, сама здорова. Умій цінувати те, що є, і не дивись на інших.
Леся посміхається й махає на прощання рукою.
Мої заняття з Олесем не марні у пять років він уже вміло читає бабусі «Снігову королеву». А в тихі безвітряні вечори ми йдемо з вудками на річку. Сонце, як стиглий соняшник, повільно ховається в ліс, відпускаючи останні теплі промені. Хмари, підсвічені знизу, відливають золотом. Все навколо затихає, відпочиває від метушні й звуків. Наша з Олесем розмова зовсім не відлякує цікавих рибок, і незабаром парочка, блищачи лускою, вже плескається у відрі. Вечеря мого кота забезпечена
Сьогодні до мене завітав Янгол. Він уже дорослий, йому 42. Шанований лікар, хірург. Кілька разів на рік відвідує могили матері й бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить до мене. Усі звуть його Олексій Миколайович, але я-то знаю це Янгол! Великий, широкоплечий і дуже добрий Янгол. У будь-яку пору року він ставить на стіл кошик із полуницею, сідає на своє улюблене місце біля вікна і щасливо посміхається. Пє чай із теплими пампушками, викурює на ґанку цигарку, а прощаючись, обіймає мене двома великими, теплими крилами
