Вона повернулася. Дівчина, яку я кохаю останні 10 років тепер живе по сусідству й кожного дня маячить перед моїми очима. Посміхається, мило махає привіт своїми тендітними руками й вдає ніби нічого не сталося. Наче й не було цих десяти років розлуки, наче це не вона колись розбила моє серце й обрала іншого.
Василину любили усі: дорослі й малі. Важко знайти людину, яка після зустрічі з цією красивою та милою дівчиною, могла б сказати, що та їй не сподобалася. Вася уміла підняти настрій, знала, як знайти потрібні слова та підтримати, коли це потрібно. Вона ніколи не сумувала. Широчезна посмішка на все обличчя – саме такою я її пригадував самотніми ночами, коли не міг заснути й все гадав, що я зробив не так.
Ми дружили з восьми років. Коли сім’я Василини переїхали по сусідству, відтоді й почалася наша дружба. Говорили про все на світі, ділилися своїми мріями, планували спільне життя. Хтось скаже, що ми були дітьми й усі ці розмови несерйозні, але для мене це інше. Я закохався з першого погляду й з роками моя любов лише міцнішала.
В 11 класі Вася почала зустрічатися з Дмитром, хлопцем із сусіднього села. Його боялися, з ним хотіли дружити, дівчата марили Дімою та потайки уявляли своє весілля з ним. І це ж треба було тому Дімі з-поміж усіх обрати саме Василину. Пригадую, як вона розповідала мені про нього з роздратуванням. Дмитро їй не подобався, вона не бачила в ньому нічого хорошого, поки одного разу їм не довелося провести час разом. Тоді Вася змінилася, вона ніби літала у хмарах, думала про своє, вона стала відстороненою. Я відчував, що втрачаю своє кохання й зізнався у почуттях. Очікував взаємності, а отримав гнів подруги. Ми припинили спілкування, більше не зустрічалися, бо так захотіла Василина, а я мусив змиритися.
Нехай це було жорстоко, але перед тим, як поїхати на навчання я сказав, що колись Дмитро її розчарує, вона погляне на нього по-іншому й шкодуватиме, що обрала не того. Тоді ще прибіжить до мене, як собака, зализувати рани та проситися поплакатися у жилетку, а я їй не відкрию. Не впущу у своє життя. Вася довго дивилася на мене, її очі наповнилися сльозами. Вона так нічого й не сказала, лише обійняла й втекла до себе додому.
Десять років минуло й варто мені було лише один раз побачити її, як почуття піднялися назовні. Знову ні сну, ні спокою, одні думки про втрачене кохання.
Щоб не думати про Василину, я знаходив роботу. Працював від світанку до пізньої ночі. Заходив у дім ледве переставляючи ноги й падав на ліжко, провалюючись у сон без сновидінь.
Того ранку мене розбудив стукіт у шибку. Ще сонний пішов відчинити двері. На порозі мого дому стояла Василина, зі своєю широчезною посмішкою та гарним настроєм.
-Ти такий же сонько! – заявила, обіймаючи мене, та зайшла у середину.
Дівчина впевненим кроком пройшла на кухню, поставила на стіл миску з оладками й прийнялася порядкувати. Дістала чашки, знайшла чай, увімкнула чайник. Шупорсталася по тумбах в пошуках чогось солоденького.
-Ти нічого не переплутала? – запитав у неї сердито.
-Та є трохи. Взяла поспіхом малинове варення, а хотіла полуничне. Знаю, що ти його любиш.
-Я не люблю ні полуниці, ні варення, ні твоїх оладок й тебе не люблю! – я був грубим, різким, невихованим. Сам не знаю навіщо їй це сказав.
Посмішка зійшла з обличчя Василини, вона поглянула на мене розчарована, поникла. Думала про щось своє, а тоді запитала:
–То якщо я зараз вийду у ці двері й ти більше ніколи мене не побачиш, це принесе тобі справжнє щастя?
Вона перемогла! Я підбіг до Василини стрімко, міцно обійняв, а тоді впився своїми губами у неї. Цей нестримний порив було не зупинити й те що сталося потім нехай залишиться між нами. Чи шкодую я, що пробачив її та чекав довгих 10 років? Звісно, що ні, ні капельки не шкодую. Кохання варте того, щоб на нього чекати чи не все життя.
