Розповім історію, що трапилася в моїй сім’ї. Скажу чесно: після таких ситуацій починаєш з обережністю заводити нові знайомства. Крім того, ми з дружиною тепер будемо радити усім пильніше придивлятися до родин з чужими дітьми, які напрошуються у гості та нав’язуються.
Назбирали ми з Ольгою, моєю дружиною, грошей, щоб придбати будинок у селі. Тихе, спокійне життя у нас почнеться, ніхто заважати не буде. Але ми помилилися, бо не знали ще своїх сусідів. Як тільки ми переселилися у нове житло, першого ж дня до нас прибігла Маринка. Вона представилася нашою сусідкою справа. Жінка принесла нам пиріжків на гостинець і дуже хотіла познайомитися з нашою сім’єю.
Постояла Марина на подвір’ї недовго – хвилин п’ять. За цей час вона встигла випитати у нас, що маємо сина Андрія восьми років. Сусідка щиро зраділа, адже у неї теж був хлопчик Микола. За віком діти були однолітками. Марина квапливо поспішила додому. Дійшовши до хвіртки вона висловила своє сподівання:
– Думаю, що наші діти потоваришують. Бо мій Миколка й друзів тут немає. Всі нас стороняться чомусь. Сусід, та ще й одноліток. Я приємно здивована. Рада знайомству з вашою родиною!
Отак мило щебечучи, жінка почимчикувала додому. Ми теж були не проти, щоб наші діти дружили. Але не знали, що цьому не буде міри.
Наступного ранку, коли ми ще солодко спали у ліжках, у двері хтось постукав. Не очікувано, але що вдієш. Дружина пішла відчиняти. На порозі стояла Маринка зі своїм сином Миколкою. Сусідка, посміхнувшись, сказала:
– А ми до вас у гості. Ви що? Ще спите? А знайомитися?
У моєї дружини склалося враження, що Марина розмовляє з нею так, наче вони знайомі сто років. Ольга була шокована, та все ж таки, як вихована та чемна людина, розбудила нашого малого. Довелося і мені вставати. На годиннику була дев’ята година. Зрозуміло, що у селі в цей час всі на ногах. Та ми приїхали з міста, господарства не маємо. Тому у законний вихідний хотіли довше поніжитися у ліжках.
Андрійко насправді зрадів, що в нього так швидко друг з’явився. А Маринка мило сказала своєму сину:
– Миколко, ти тільки поводься чемно.
– А ми ще не снідали. – зніяковіла моя дружина.
– То нічого! Микола на вулиці почекає. Хай погуляють трохи діти! – сказала сусідка і побігла.
Ми з дружиною тільки переглянулися один з одним. Виявилося, що сусідчин син зранку ще нічого не їв. Тому Ольга нагодувала і його. А потім діти пішли гратися. Так гуляли вони годину, другу, третю… Марина й не думала забирати сина.
Коли я запропонував відвести сусідського хлопчика додому, наш Андрійко почав просити, щоб його залишили ще погуляти. Я не став відводити Миколку.
Надійшов обід. Ми знову погодували дітей. За цей час за хлопчиком так ніхто і не прийшов. Марину наче корова язиком злизала.
Дружина нарешті пішла до сусідки. Але на дверях висів замок. Одним словом, хлопчик залишився у нас до вечора.
Згодом Ольга побачила у вікно, як Марина повертається додому. Вона й не думала заходити по сина, а пройшла повз наший будинок.
– Ви нікого не забули? – вигукнув я їй вслід, вибігши на вулицю.
– Нехай ще трохи погуляють! Ще ж не пізно! – махнула рукою наша нова знайома.
Ми були вражені таким нахабством. Забрала сусідка малого аж о десятій годині, чемно подякувавши.
Наступного ранку у двері знов хтось постукав. На порозі стояв Миколка. На запитання моє «Чому один? Де мама?» хлопчик відповів, що вона пішла на роботу.
Знову сусідчин син пробув у нас до вечора. Коли з’явилася за ним мати, моя дружина не втрималася:
– Забирайте, будь ласка, Миколку. І більше не приводьте його!
Марина не відповіла нічого. Вона, напевно, все зрозуміла. Мовчки схопила сина за руку і повела додому.
Нас з дружиною совість від цього випадку ще довго мучила. Синові довелося пояснювати, що з нами сусіди повелися нахабно. Не можна ж свою дитину робити тягарем для чужих людей. Ми ж так не робимо. Тоді чому почуваємо себе винними?
