У мене сімейне життя не склалося. Коли донечці Уляні виповнилося два рочки, мій чоловік Федір трагічно загинув. Дівчинка – копія батька: така ж форма обличчя, губи, очі, ніс. Коли я дивилася на Уляну, здавалося, що на мене сам покійний чоловік дивиться.
Минуло чотири роки. Якось у мої двері постукали. На порозі стояла молода жінка. Вона, переминаючись з ноги на ногу, сказала:
– Добрий день! Ви мене не знаєте, але мені потрібно сповістити важливу новину, яка Вас, напевно шокує. Але не лякайтеся, бо я скажу правду!
Я впустила незнайомку до квартири, пригостила чаєм. Її Тетяною звали. Вона почала свій монолог з показу світлини, на якій була маленька дівчинка:
– Це моя донька Рита. Ми з Вами народжували в одному пологовому будинку, в один і той самий час. Акушерка, яка приймала наших доньок, зараз невиліковно хвора.
– Пропонуєте їй допомогти? – зробила я поспішні висновки.
– Ні. Дослухайте, прошу… Вона тоді, у пологовому будинку, переплутала наших дітей. Втомлена була. Пізніше зрозуміла свою помилку. Та боялася сказати комусь. З цим гріхом жила шість років. І лише нещодавно відшукала мене і зізналася у всьому.
Я спочатку не повірила усій цій маячні. Але Тетяна говорила щиро, викликала довіру до себе. Потім запропонувала зробити аналіз ДНК нашим дітям. Я подумала і погодилася.
Скоро прийшли результати. Вони підтверджували, що Уляна – донька Тетяни, а Рита – моя донька.
Ми не знали з Тетяною, що робити в такій ситуації. Були розгубленими та схвильованими.
Я дивилася на Риту. Її риси мені були знайомими. Тому сказала Тетяні:
– Рита так схожа на мого покійного чоловіка!
Я показала світлину Тетяні. Вона взяла її до рук і зойкнула:
– Федір? Господи! Вибач… Він і є батько Рити!
Після цього ми з нею тиждень не бачилися. Але врешті я запропонувала їй зустрітися. Ми забули про те, що кохали одного чоловіка заради наших донечок, які виявилися зведеними сестрами.
Тепер Тетяна – моя найкраща подруга, а наші діти – сестрички-нерозлийвода. І колись ми обов’язково розповімо їм історію цієї дружби.
