Некрасива Ганна
Ой, Боже, ну хіба ж то чоловік?! Недоросток якийсь! Невже Ганна сама не бачить, за кого заміж зібралася?! Малий, худий, чимось наляканий, аж страшний, як первородний гріх!
Та не перебільшуй уже! Зросту не вийшов то так. А взагалі, з лиця воду не пють! Ганка теж з красою не помирилась.
Воно, звичайно, але уяви собі дітей їхніх?! Та жах!
Молоді матусі, що знічевя точили балачки на лавці під підїздом, одночасно пригладили ковдринки своїм малятам у візках, гордо милуючись ними. Яким там нечуваним ще Ганиним дітям до їхніх чепурних крихіток?!
А Ганна, витягаючи пакунки з машини нареченого для мами, з усмішкою кивнула сусідкам і хутко завелася:
Дімчику, сонечко, тобі не важко? Дай, я щось понесу! вона намагалася вихопити бодай один пакет у Дмитра, та він не дозволив.
Ганю, ліпше підїзні двері притримай! А тягар не жіноча справа. Не можна тобі!
Сусідки переглянулись.
Ет, який тарган! Не жіноча справа, бачте! Знаємо ми їх перед весіллям усі ласкаві. А от після побачимо, що воно буде!
Ганна з Дмитром уже давно зникли у підїзді, а сусідки ще обговорювали їхній зріст, вигляд, риси обличчя, ціну автівки жениха та Ганину походку. А що, підступна справа багато розуму не треба.
Та Ганні було не до пліток. Вона квапилась до мами, яку не бачила вже два тижні. Коли звітна поїздка, коли ремонт у новій квартирі, що вони з Дімою поспішали закінчити до шлюбу. Мама веліла Ганні берегти себе, не хвилюватися, не приїздити просто так холодильник повний, звязок є, а до весілля рукою подати. Як усе встигнути?
Не витримала таки. Ніколи не була так надовго без мами. Тривога гнітила, хоч як намагалася її вгамувати.
Ганну Марія народила у свої тридцять пять. На нісатій, незграбній, непоказній Маринці-продавчині з невеликої овочевої крамнички давно вже хрест поставили і батьки, і знайомі: класична стара діва, які там вже діти?!
А Марія взяла й усіх здивувала! Поїхала влітку на Чорне море й повернулася з нареченим, та ще й яким красень, аж сині очі блищать, широкоплечий, ставний. Марія поряд із ним здавалася сірою мишкою поряд із леопардом у дорогій шубі. Зовсім не пара, сміялися люди.
Та після появи Олександра у житті Марії саме вона вже носила ту саму шубу.
Чоловік її був і розумним, і наполегливим, умів і гроші заробити, і примножити. Дружину, яку любив безтямно, тримав, як скарб. Марія розцвіла, причепурилася, зробила модну зачіску, і більше ніхто зі знайомих у їхню оселю надовго не заглядав. Близьких подруг у Марії не було. Та й не приживалися. Занадто несамовита кому з нею веселитися чи на танці ходити? Нащо собі настрій псувати
Тому з тими, хто часом заглядав на чай і просив зарезервувати дефіцит, Марія легко розставалася без жалю.
Пліток боялася вони, відомо, гірші за ніж. Коли й де вдарить, хто знає. Її Сашко не пара, казали, будуть радити кинути, ще й набрешуть чого. Тому Марія зробила зі своєї хати фортецю замкнену для всіх, окрім рідних, аби не втратити своє щастя.
Та дарма боялася. Сашко її і знати нікого, окрім Марії, не хотів. Він рано зрозумів, що краса не головне. Йому, що виріс із бабцею, котра пила після смерті єдиного сина, добре відома цінність справжньої турботи.
Батьків він втратив ще до трьох років. Батько, трохи піддатий, не втримав машину на слизькій дорозі сім’ї не стало. Малий Сашко залишився з бабцею, котра вже не витримала болю й узялася за чарку. Сашко у вісім вмів собі зготувати, випрасувати рубашку сам щоб у школі не помітили. Ніхто не питав, як він там лише захоплювалися його гарнюньою зовнішністю. Окрім продавчині Валентини з хлібної лавки Сашкової майбутньої мами. Вона сама ростила двійко хлопців, і знала, як то без мами.
Щодня для Сашка до “цеглинки” видавала булочку: “В школі зїси!” й легенько торкалася його кучерів. І ця невимушена ласка гріла серце і допомагала тримати світло в душі. Спочатку відмовлявся: та коли зрозумів, що цим її ображає став дякувати і допомагати їй по роботі. З часом Валентина стала майже матірю.
Коли бабусі не стало, Валентина сказала:
Ти мені давно, як син. Просто всиновимо по документах!
Так у Сашка зявилася сімя, мама й брати. І злість, наче рукою зняло.
Закінчивши технікум, він сам зробив ремонт у покинутій кімнаті, влаштувався на роботу. Але щось було не те із дівчатами не щастило. Гарні знайомилися, а як дійшло до серйозного щоразу “ти, Сашку, надто вродливий ну його, втечеш, покинеш Глянь, скільки вибору! Не для сімї такі!”
Зі злістю біг до Валентини.
Синку, не твоя твоя ще десь блукає, чекає! Не кидай віри! Без віри нічого не стане, просто почекай!
Валентина завжди знала, що казати. І Сашко вирішив: чекати це його сила.
Йшли роки, але “та сама” не зявлялася. Сумував і Валентина втрутилася знову:
Треба на море! Синок, ти його мусиш побачити величезне, солоне і ніжне. Відчуєш щастя!
І саме на морі Сашко зустрів Марію. Стояла вона у дощовий день біля парапету, вдивляючись у буремну хвилю, нікого не цікавила. А Сашко побачив, і занімів настільки була схожа на його Валентину. Познайомившись, зрозумів: доля дала йому найбільший подарунок після Валентини. Марія була доброю та ніжною, як мати. Це і шукав Сашко І не проминув свого щастя!
Донечку свою Ганну Сашко й Марія любили так, що навіть самі боялися своєї любові.
Головне, Сашку, не зіпсувати дитину тривожилася Марія.
Не повинні Вона у нас розумничка! цілував доньку Сашко.
Ганна не могла не радувати батьків уся в матір: добра й лагідна.
В Марію пішла, жартувала Валентина. Бережи своїх дівчат, Сашко! Щастя це коли в хаті така любов!
І з братами, і з мамою Сашко був завжди в теплих стосунках. Тому, як тільки дізнався про хворобу, одразу зізнався братам.
Правильно зробив, Сашку, не здамося! і через кілька днів уже знайшли лікаря. Діагноз був важкий, та брати потурбувалися: не падай! Ти батько, ми поруч!
Боротьба тривала десять років. Сашко тримався, здивувавши лікарів стійкістю.
Інший давно б здався, а ви тримаєтесь!
Сашко лиш мовчки кивав, думаючи про свої вогники Марію та Ганну, яку після школи тягнувся обійняти, навіть із лікарняного ліжка.
Не хочеться, доню відмовлявся від їжі.
Татку, їж! Суп пересолений, бо мама плакала, коли варила. Але я сказала, що ти вилікуєшся! Я правильно зробила?
Молодець, Галю Так і буде
І щоразу Сашко повертався додому, хоч прогнози не радували. Але там його чекали. Як не повернутися?!
Пішов тихо. Удома, на грудях Марії, при світлі зорі. Заснув і більше не прокинувся. А Марія до ранку стискала його в обіймах, згадуючи всі роки.
Сашко, рідний Чим скаржитися? Все у мене було Яка я щаслива, дякую тобі!
Ганнуся вранці забігла в кімнату і закричала, тонко, немов пташка.
Тихо, лялечко Татусю вже не болить Йому добре Я з тобою а Марія вже й не намагалася стримувати сльози.
Але Марія з Ганною не залишилися самі брати Сашка й Валентина згуртували родину, дружно переживали горе.
Минали роки. Ганна росла і чим далі, тим менше хотілося дивитись на себе в дзеркало. Розуміла краси немає, і нічого з цим не зробиш. Чи могла зробити собі носик коротший? І морква, яку гризла, начитавшись, що й від неї рости можна, не допомогла.
У школі кепкували, Марія витирала сльози:
Побачимо ще, хто щасливіший, доню! Дай лиш час!
Закінчивши школу, вступила в університет а й там її спокій, доброту не цінували. Дівчата модні й пустотливі, а до Ганни тільки за конспектами, бо у неї все записане на “відмінно”, адже вона не роззиралася навкруги, знаючи ловити їй у групі, де дівчат більше, ніж хлопців, нічого.
Що робитимемо, мамо? засумувала Марія, побачивши, що донька стала фахівцем, зробила карєру, а особисте життя порожнє.
Що?! Відправимо на море! підморгнула Валентина. Якось спрацювало! Гляди вдасться вдруге!
Діло кажеш! Тільки Галину одну не виманиш, заупрямиться
То й добре, поїдемо всі разом! Хай хлопці наші з дітьми зі своїми дружинами їдуть. Там уже Ганна сама втече, бо скучно стане. Памятаєш, як вона втекла з дачі в місто, до мене, не витримала бешкетливих братових малих? Валентина сміялася з дітлахів.
Збираємось! кивнула Марія.
Та доля підготувала свій сценарій.
На море Ганна поїхала, але ні в яку не хотіла гуляти без родини:
Не піду нікуди сама!
Що було робити? Смирились.
А доля вже підготувала сюрприз. Як тільки Ганна повернулася з відпустки, доля сама її зустріла не на пляжі, а біля дому, під вечірньою зливою. Поховавши нові лакові туфлі, які купила лише напередодні, Ганна схопила їх у руку і, босоніж, чимдуж побігла по калюжах, шукаючи тепло для маминої душі. У самої брами її із голови до пят покрив потік брудної води з-під коліс автомобіля, що пролітав поруч.
Ну просто фантастика здивовано видихнула Ганна.
А тоді залилася сміхом так, що водій, зупинившись, вибачатися, не міг відірвати погляду. Меморія долі в черговий раз поставила галочку тут усе буде добре.
Так і сталося.
З роками, коли ті ж самі сусідки сиділи на лавочках, доглядаючи уже підлітків, заворушилися знову, коли до підїзду підїхав Дмитро:
Дивись, яка шуба на ній! Я у свого благати мушу, а їй все!
Знову ти?!
Не личить їй ця шуба! Ну не йде!
Ой, заздрість тебе їсть! Чого тобі спокою не дає Ганнине щастя?! Чоловік у неї хоч і не красень, зате добрий, дітей обожнює і її балує! А тебе жаба давить!
Давить! Чому так вийшло, що їм усе, а нам нічого?! От ні вигляду, ні статі, а діти очей не відвести! Чому?! Пощастило? У тата їхнього краси вистачало, казали, от і генетика!
А чого вона така спокійна? Хоч що їй скажи усміхається, подякує, нічого поганого не скаже. Чому не сердиться на світ їй же краси менше звичайної ложки дали!
Може й так, але не мусить! От якби менше заздрила дивись, сама красунею стала б!
Та перестань! Мабуть, секрет який знає, як чоловіка так звабити, щоб на руках носив?!
Запитай! А раптом розкаже?
Ну-ну! Я ще в житті у таких, як вона, вчатись не буду!
Як хочеш! Заздрістю зуби стерти то, звичайно, діло!
А Ганні було байдуже до цих балачок. Справ вистачало зі своїми дітьми! Мамі вже нелегко, хоча вона тримається, Валентина, мабуть, переїде ближче, щоб із правнуками сидіти. Дядьки в гості кличуть, Діма обіцяв допомогти на будові. А з дітьми ого, коли ще про когось думати?!
Сашу, Марічко, додому! Бабуся пиріг винесла не гарно її чекати!
І знову буде вечір, де знайдеться місце для розмов, для пісні під гітару, для казки на ніч. Так і буде тривати життяКоли надвечір по двору стелився запах пирога, діти вже знали час повертатися додому. Залите теплим світлом вікно Ганниної квартири стало для багатьох умовною зіркою надії: під тим вікном завжди було затишно навіть у найхолодніші вечори. Сусідські діти забігали запитати, чи не залишилось шматочка пирога, а дорослі, повертаючись із роботи, вітаючись із Ганною, дивувалися її спокою та щасливим очам.
Вечір стиха спускався на двір, захоплюючи у велике коло родинну гомінку радість і стихаючий дитячий сміх. У вітальні Валентина в’язала для онуків шкарпетки й перекладала щось російською з дівчинкою Марічкою, Діма возив на плечах малого Сашу, а Ганна разом із мамою накривала на стіл.
Недокраса, а як умудрилась у стільки сердець щастя насипати… бурмотіла одна з сусідок, спостерігаючи за їхньою гомінкою тіснотою, може, й справді зовнішність не про головне…
А у Ганни в душі світило особливе тепло. Вона виглядала у вікно, згадуючи колись сором’язливе, самотнє своє дівчисько й роздивляючись тепер як усе склалось не зрадами, не красою, а добром, терпінням і любов’ю. Всі мрії викарбувались у сміху її дітей, у тихій мудрості матері, у відданості Дмитра.
І так хотілося обійняти свою велику родину щоб зрозуміли: щастя не в дзеркалі й не у чужих словах, а в щирості, обіймах, простій увазі до тих, кого любиш.
Надворі раптом зазвучав сміх, і хтось зі знайомих постукав у вікно кличе вийти до гітари, заспівати старих пісень із дитинства. Ганна усміхнулась, витерла руки об фартух і тихо сказала:
Любі мої, надворі знову весна. Життя триває і яке ж воно прекрасне, коли в ньому стільки нашого світла.
І вийшла в ніч із веселим гуртом, де кожен знав: Ганнина краса у її щасливих очах, у лагідних словах, у вмінні творити родинне диво, яке перемагає будь-які плітки і не вимірюється нічим, крім любові.
Навіть зірки над дахом цієї ночі світили трохи яскравіше.
