**Щоденник**
Я леджу, втулившись у стіну, і дивлюся на стелю. Вагаюсь, чи варто писати про це. Але відчуваю – треба.
Сьогодні повернулася пізно. Двері скрипнули, незважаючи на мої зусилля. Легенький клац – і світло спалахнуло за моєю спиною.
— Лілеє, де ти була? Чому так пізно? Телефонувала до Оленки, ти їй не була потрібна. Знову брешеш, — мамин голос пролунав у тиші.
Я завмерла, різко вдихнула і повернулася.
— А ти чому не спиш?
— Як я засну? Немає тебе – серце не на місці! — В очах у неї тривога.
— Я ж не маленька, мамо, — буркнула я.
— Так-так, не маленька… — Махнула рукою і пішла, але двері не зачинила.
Я підійшла, сіла біля неї на диван.
— Вибач. Загубилася в часі.
Мама була блідою, під очима синці. Яскраве світло підкреслювало кожну зморшку.
— Я була не одна. З Віталієм. В кіно, потім гуляли. Не хвилюйся.
— Віталієм?
— Так. Він… особливий, знає стільки всього. — Я посміхнулася, притулилася до неї.
— Тобто минулого разу теж з ним? — запитала мама.
— Вибач.
— Чому не сказала? Він навчається?
— Закінчив університет, працює.
— Він старший… Ох, доню… — Мама зідхнула. — Познайомиш мене з ним?
— Так. Він тобі сподобається.
— Не помітила, як ти виросла, — сказала вона сумно. — Вже пізно, іди спати.
— На добраніч, мамо. — Я поцілувала її в щоку.
Лежу, дивлюся в стелю, пригадую його слова, дотики.
Ранок. Мами немає. Я снідаю, беру телефон.
— Привіт, ти вже на роботі?
— Так, — відрізав він.
— Перешкодила?
— Так. Перезвоню пізніше.
“Вам”? Здивовано дивилася на екран.
Можливо, хтось поруч. Чекала. Спробувала читати – не йшло. Пішла гуляти з Олею.
Коли він перетелефонував, голос був інший – теплий.
— Вибач, Лелечко, був зайнятий. До вечора зустрінемося?
— Так!
Під вечір:
— Мама хоче тебе побачити.
— Ти їй розповіла? — Напруга в його голосі.
— А що не так?
— Це ж так серйозно…
— А у нас несерйозно?
— Звичайно, серйозно. — Він притягнув мене, щоб я не бачила його погляду. — Але мами… вони завжди роспитують.
— Ти часто знайомився з їхніми мамами? — Покус**Щоденник**
**…І тоді я зрозуміла – життя не зупиняється на його брехні, воно йде далі, а моя мама, міцна і терпляча, завжди буде поруч, щоб допомогти мені піднятися.**
