— Ну ось, у Данила все гаразд. Виписую до садка. — Лікарка простягнула Олені довідку. — Не хворій більше, Данилку.
Хлопчик кивнув та подивився на маму.
— Підемо. — Олена взяла сина за руку, біля дверей озирнулася. — До побачення.
— До побачення, — протягнув услід Данило.
У коридорі Олена посадила сина на стілець і пішла у роздягальню за верхнім одягом. Данило весело дригав ніжками і цікаво розглядав інших дітей. Вони вдяглися, Олена зав’язала шарфик на шиї сина.
— Завтра до садка. Сумував? — запитала вона.
— Звісно! — радісно відповів Данило.
Вони вийшли з дитячої поліклініки й пішли сніговістою вулицею до зупинки.
— Мамо! Ну мамо… — Тягнув Олену за руку Данило, коли вона задумалася.
— Що? — здивовано підвела вона очі, відірвавшись від думок про те, що завтра нарешті вийде на роботу, що життя знову піде своєю чергою.
Вона пройшлася поглядом за сином і побачила жінку з розкритою коляскою. У ній сидів хлопчик Данилового віку — з розплющеним ротом, з якого цівкою стікала слина, і пустим поглядом.
Олена миттєво відвела очі.
— Мамо, чому хлопчик у колясці? Він же великий, — тихо запитав Данило.
— Він хворий, — відповіла вона.
— Але мене ж ти не возила в колясці, коли я хворів? — не вгавав син.
— Підемо швидше. Він по-іншому хворий. — Олена глянула на жінку з коляскою, що віддалялася, і повела сина до зупинки.
Після народження Данила вона не могла дивитися на хворих дітей — мимоволі прикладала цю ситуацію до себе. Жаль затопила серце. На матерів вона дивилася зі співчуттям. Вони доглядали за дітьми самотужки. Чоловіки частіше не витримували й ішли. Добре, якщо поряд були рідні.
А вона змогла б так? Взяла б на себе цей непосильний тягар? Чи залишила б дитину в пологовому? Свого Данила? Ні, ніколи. Навіть думати про такий вибір було страшно.
Вони їхали додому тролейбусом, а Олена згадувала…
***
Вона була гарненькою й веселою. Зустрічалася з хлопцями, але заміж не поспішала, а вже про дітей і не думала. Але час ішов. Подруги повиходжували заміж, деякі встигли не по одному разу, у когось діти вже ходили до школи. Рідні й знайомі при зустрічі питали, чи не вийшла вона заміж, і робили здивовані обличчя, почувши відповідь.
З часом і їй захотілося родини, дітей. Зрозуміла, що готова прати й готувати коханому чоловікові, возитися з малям, гуляти з коляскою поряд з іншими матусями. Але ті, хто подобався їй, були одружені або, маючи за плечима невдалий шлюб, не поспішали до нових стосунків. А ті, кому подобалася вона, їй — ні. Вічна історія неспівпадінь.
А одного разу Олена зустріла його. Він не підходив під критерії чоловіка, про якого мріяла, не її тип, як то кажуть. Але подруги й мати навперейми твердили, що час уже, що якщо не вийде заміж зараз, то не вийде взагалі. Час іде, народжувати треба, а вона все вибирає. Та ж вона не вибирала. Просто не складалося.
Майбутній чоловік говорив про кохання, про дітей, будував плани, зробив гарну пропозицію. І Олена погодилася. Після шумного весілля майже одразу завагітніла. А нащо тягнути? Тридцять три — вже нікуди.
Ходила усміхненою, дивилася на чужих дітей, у магазині обов’язково заходила до дитячих відділів, розглядаючи крихітні сукні й маленькі пінетки. Мимоволі прикладала руку до живота, ніби оберігала нове життя всередині. Вона вже любила її — свою донечку. Чомусь дуже хотіла саме дівчинку.
Не встиг минути токсикоз, як почалася інша проблема — Олені часто снилися кошмари. Уві сні вона губила дитину на вулиці або знаходила порожню коляску. Ось він був — і ось його вже немає. Вона кричить, плаче, але не може знайти. То прокидалася від того, що живота вже немає — але й дитини теж. Хоча ж вона була…
Олена прокидалася з капотінням серця, торкалася опуклого живота, але заспокоїтися не могла довго. Почала боятися засинати, прокидалася вночі, лякаючись снів.
— Так буває. Хвилювання під час вагітності — це нормально, — заспокоювала лікарка у жіночій консультації.
Одного разу вона зрозуміла, що дитина в животі вже давно не ворушиться. Весь вечір і всю ніч прислухалася, чекала, а вранці пішла до лікарні. Відправили на УЗД.
— Чому ви мовчите? — ледь не плачучи, запитала вона, помітивши напружений погляд лікарки на екран. — Що з дитиною?
— Не хвилюйтеся, матусю, серцебиття є. Ось послухайте. — Лікарка натиснула кнопку, і Олена почула в динаміку часті удари серця її маляти. — Просто він міцно спить. Не розбудиш.
— Він? Хлопчик? — здивовано запитала Олена.
— Так. А ви не знали?
Коли вона нарешті відчула слабкий поштовх у животі, з полегоВони вийшли на своїй зупинці, і Олена міцніше стиснула руку сина, усвідомлюючи, що найбільше щастя — це теплі долоні, що довіряють тобі безмежно.
