Вони сиділи на набережній у Києві і спостерігали, як качки ловили в повітрі шматочки буханки, кинуті дітьми. Сесія позаду, попереду — два місяці свободи: ні пар, ні нудних лекцій, ні виснажливих заліків.
— Що плануєш? — запитав хлопець, не відводячи погляду від сріблистої доріжки на воді.
— Відсипатимусь, читатиму, гулятиму… — без вагань, як добре вивчений урок, відповіла дівчина. — А ти? Додому поїдеш? — раптом сумно додала вона, тривожно глянувши на нього.
— Ні. Знаєш, я завжди мріяв про море. Уяви, ніколи не був. Однокласники поверталися засмаглі, хизувалися мушлями, розповідали про дельфінів, а я… У батьків грошей ніколи не вистачало. А коли померла мама, тут уже не до моря було.
— А ми щороку їздили в Одесу, поки з нами жив тато, — промовила дівчина, дивлячись у далечінь, ніби бачила там щасливе минуле. — То що, у тебе з’явилися гроші? — повернувшись до реальності, поцікавилася вона.
— Ні, але можна позичити.
— У кого? Половина групи вже їде додому, інша половина тратить останні стипендійні на святкування. Та й віддавати треба якось, — Марійка докірливо подивилася на красуня-профіль Тараса.
— Треба небагато — щоб не з голоду вмерти і на квитки. Там же тепло. “Під кожним кущем і стіл, і дім”, — процитував він слова відомої казки. — Жилье можна зняти за копійки. А гроші я поверну, заробивши. Просто час потрібен.
— Звідки ти знаєш? В сезон дешевого житла немає. Смішно. Матрац під деревом коштуватиме як готельний номер. А чим казка закінчилася, пам’ятаєш? — навчально спитала вона.
— Ну чого ти така… нудна. А якщо я знайду гроші, поїдеш? — Тарас обернувся до неї й піймав збентежений погляд Марійки.
— Навряд. Мама нізащо не відпустить, — чесно зізналася дівчина.
Тут одна з качок розпрямила крила й піднялася над водою, злякавши своїх сусідів. Хлопець із дівчиною відволіклися. Качка впіймала кілька шматочків хліба й, задоволена, відплила вбік.
— Зараз. — Тарас дістав із задньої кишені джинсів телефон і набрав номер. — Сергій? Так, здав… Неважливо, головне — здав. Слухай, позич тисяч тридцять… Нема? А скільки є? І все?.. Гаразд, давай. Ввечері будеш вдома? Забіжу. От і гроші є. Поїдеш? — знову запитав він, ховаючи телефон.
— Ти серйозно? До осени всі квитки розкуплені, — скептично зауважила Марійка.
— Можна їхати з пересадкою, автостопом. Скажи краще, що злякалася, — усміхнувся Тарас.
— Я не боялася, — викликаюче відповіла вона. — Просто… мама не відпустить.
— Ти з глузду з’їхала? Надвоє із хлопцем? На південь? Знаєш, які дівчата так їздять? Ні, про це й мови не може бути, — різко відповіла мати й для певності похитала головою.
— Мамо, я доросла. Не змушуй мене тікати втайні. — Голос Марійки затремтів, очі наповнилися слізьми.
— Що ти говориш? Втікати від рідної матері? І заради кого?
— Я його люблю, мамо, — тихо промовила вона, назвавши останній, найнедоречніший аргумент.
— Доню, у тебе ще все попереду. Куди ти поспішаєш? Закінчите навчання, одружитеся — тоді й поїдете, — сказала мати, втомлена від марних умовлянь.
Марійка схлипнула.
— Тебе не переконати, я правильно зрозуміла? Не хочу, щоб ми розійшлися ворогами. Їдь, тільки обіцяй — якщо буде важко, зателефонуєш.
— Обіцяю, мамо, — Марійка підбігла й обіймала її. — Піду збиратись? Відірвалась і вологими очима подивилася на матір, ніби перевіряючи, чи не жартує вона. — Ми їдемо завтра вранці.
— Як? Я думала, ти хоча б познайомиш…
— Він зайде за мною, побачиш. Він нормальний хлопець, — вже з кімнати сказала Марійка.
Мати похитала головою й пішла на кухню, роздираючись сумнівами, страхом перед майбутніми проблемами, які неодмінно — інакше бути не може — впадуть на її голову. І ще лаяла чоловіка, який покинув їх і не брав участі у житті доньки. Якби він був поряд, Марійка не наважилася б навіть заикнутись про таку подорож. Але й силоміць утримувати не можна. Може, вона даремно панікує? Посуд у руках дзвенів, ніби розділяв її вагання.
Ранком пролунав короткий дзвінок у двері. Мати напружено прислухалась — Марійка була у ванній. Дзвінок не повторився. Вона все ж відчинила й здригнулась від несподіванки. На порозі стояв симпатичний хлопець із рюкзаком.
— Доброго ранку. Я Тарас, — представився він, усміхаючись білими зубами.
Мати ще не могла прийти до тями. Після безсонної ночі думки плуталися.
— Я зараз! — з ванної виглянула Марійка із зубною щіткою.
Мати опам’яталась і запропонувала йому зайти.
— Не хвилюйтеся, все буде добре, ми будемо обереІ через багато років, коли вона дивилася на спокійне море з вікна невеличкого будинку в Карпатах, де жила з новою любов’ю, Марійка усміхнулася — життя все розставило на свої місця, і не про що шкодувати.
