Вони сиділи на набережній і спостерігали, як качки ловлять у польоті кинуті дітьми шматочки булки. Сесія позаду, попереду два місяці свободи: ні пар, ні нудних лекцій, ні виснажливих заліків.
— Що плануєш робити? — запитав хлопець, не відводячи погляду від сріблястої доріжки на воді.
— Висиплюся, читатиму, гулятиму… — без вагань, як добре вивчений урок, відповіла дівчина. — А ти? Додому поїдеш? — раптом засмутилась вона, тривожно подивившись на нього.
— Ні. Знаєш, я завжди мріяв про море. Уяви, ніколи не був. Однокласники приїжджали засмаглі, хвалилися мушлями, розповідали про дельфінів і медуз, а я… У батьків ніколи не було грошей. А коли померла мама, тоді вже не до моря було.
— А ми щороку їздили в Одесу, поки з нами жив тато, — задумливо промовила дівчина, дивлячись у далечінь, ніби там можна було побачити щасливе минуле. — А що, у тебе з’явилися гроші? — повернулася до теперішнього.
— Ні, але можна позичити.
— В кого? Половина наших уже в дорозі додому, а інша половина святкує кінець сесії на ті гроші, що залишилися від стипендії. Та й віддавати потім якось треба, — Дар’я докірливо подивилася на гарний профіль Андрія.
— Потрібно небагато, щоб не померти з голоду й на квитки. Там же тепло. «І під кожним кущем буде й стіл, і дім», — процитував він слова відомої байки. — Житло можна зняти дуже дешево. А гроші я віддам, зароблю. Просто потрібен час.
— Звідки ти знаєш? В сезон дешевого житла не знайдеш. Не сміши. Матрац під деревом коштуватиме, як номер у готелі. А чим байка закінчилася, пам’ятаєш? — повчально запитала дівчина.
— Ну чого ти така… нудна. А якщо я знайду гроші, поїдеш? — Андрій обернувся до неї й упійкав збентежений погляд Дар’ї.
— Навряд. Мама ні за що не відпустить, — зізналася дівчина.
Тут одна з качок розправила крила й піднялася над водою, розігнавши сусідів. Хлопець із дівчиною відволіклися на неї. Качка зловила кілька шматочків булки й, задоволена, відпливла геть.
— Зараз. — Андрій дістав із задньої кишені джинсів телефон і набрав номер. — Євгене? Так, здав… Неважливо, головне — здав. Слухай, позич тисячу гривень… Ні? А скільки є? І все?.. Гаразд, давай. Ввечері вдома будеш? Забіжу. Ну от, гроші є. Поїдеш? — знову запитав Андрій, ховаючи телефон.
— Ти серйозно? До осени всі квитки на поїзди давно продані, — скептично помітила Дар’я.
— Можна їхати з пересадками, автостопом. Краще скажи, що злякалася, — усміхнувся Андрій.
— Я не злякалася, — викликаюче відповіла Дар’я. — Просто… мама не відпустить.
— Ти з глузду з’їхала? Удвох із хлопцем? На південь? Знаєш, які дівчата туди їздять? Ні, про це не може бути й мови, — різко сказала мама й для переконливості похитала головою.
— Мам, я доросла. Не змушуй мене втікати потайки. — Голос Дар’ї задрижав, з очей ось-ось бризнуть сльози.
— Що ти кажеш? Втекти від рідної матері? І заради кого?
— Я кохаю його, мамо, — тихо промовила Дар’я, озвучивши останній, найнепідходящий аргумент.
— Доню, у тебе все попереду. Куди ти поспішаєш? Закінчите навчання, одружитеся, тоді й поїдете, — сказала мама, стомлена від безплідних умовлянь.
Дар’я схлипнула.
— Відмовити тебе не вийде, я правильно зрозуміла? Не хочу, щоб ми розлучилися ворогами. Їдь, тільки пообіцяй: якщо виникнуть проблеми або тобі буде погано, ти мені подзвониш.
— Обіцяю, мамо, — Дар’я підбігла до матері й обійняла її. — Я піду збиратися? — Вона відійшла й мокрими очима подивилася на матір, ніби перевіряючи, чи не жартує та. — Ми виїжджаємо завтра вранці.
— Як? Я думала, ти хоча б познайомиш нас…
— Він завтра зайде по мене, ти його побачиш. Він нормальний хлопець, — вже йдучи до своєї кімнати, сказала Дар’я.
Мама похитала головою й поплелася на кухню, роздираема сумнівами, страхом перед майбутніми проблемами, які обов’язково, інакше й бути не може, впадуть на її голову. Ще й лаючи чоловіка, який покинув їх і не брав участі у житті доньки. Якби він був поруч, Дар’я навіть не насмілилася б згадати про подорож із хлопцем на море. А з іншого боку — чи варто тримати її силою? Може, вона даремно панікує? — Посуд у руках матері дзвенів, ніби поділяв її сумніви.
Ранком пролунав короткий дзвінок у двері. Мама напружилася, чи не почулося їй. Дар’я була у ванній. Дзвінок не повторився. Вона все ж відчинила двері й здригнулася від несподіванки. На порозі стояв симпатичний хлопець із рюкзаком.
— Доброго дня. Я Андрій, — представився він і усміхнувся білосніжною усмішкою.За кілька років, стоячи біля вікна свого кабінету й дивлячись на перші сніжинки, Дар’я усміхнулася, згадавши, що справжнє щастя — не у втратах чи здобутках, а в умінні зберігати в душі тепло, навіть коли за вікном лютий мороз.
