Немає щастя без боротьби
«Як ти могла втрапити в таку історію, недолуга дівчино?! Хто тепер тебе візьме з дитиною під серцем? І як ти думаєш її ростити? На мою допомогу не розраховуй. Я тебе виростила і ще й твого малюка маю тягнути? Ти мені тут не потрібна. Збирай речі й звідси геть!»
Янона слухала, похиливши голову, мовчки. Остання надія, що тітка Марина прихистить її хоча б на перший час, поки знайде роботу, танула на очах.
«Якби мама була жива…»
Янона батька ніколи не знала, а маму втратила пятнадцять років тому збив пяний водій просто на пішохідному переході. Дівчинку ледь не віддали до інтернату, але раптом зявилася далека родичка двоюрідна сестра матері. Тітка Марина мала добре оплачувану роботу й власну хату, тому опіку оформили легко.
Жила тітка на околиці невеликого містечка на півдні України, де влітку все палахкотіло від спеки, а взимку накрапав нудний холодний дощ. Янона росла не голодною, завжди вдягнутою і привченою до роботи. Хата, двір, кури, поросята роботи вистачало. Може, не вистачило материнської ласки, та хіба це було важливо?
Вона старанно вчилася, й після школи вступила до педагогічного коледжу. Легкі студентські роки пробігли швидко. Останні іспити складені, й вона повернулася в місто, що стало рідним. Та повернення було гірким.
Перебісившись, тітка Марина трохи втихомирилась:
«Годі, не хочу тебе тут бачити. Іди, і сліду твого не треба».
«Тітко Марино, може, я ще…»
«Ні, не треба нічого!»
Янона тихо взяла чемодан і вийшла надвір. Хіба такого вона собі уявляла повернення? Принижена, відкинута й вагітна термін ще малий, та приховувати вже не хотіла.
Потрібно було шукати, де переночувати. Янона довго блукала вулицями, не помічаючи нічого.
Була розпалена південна літня пора. В садах багряніли яблука й груші, абрикоси руділи на сонці. На виноградниках висіли важкі кетяги, під темним листям ховалися сливи. В повітрі пахло варенням, печеною картоплею й теплим хлібом. Пекло, і Янона сильно захотіла пити. Підійшовши до хвіртки, вона покликала жіночку, яка поралась біля літньої кухні:
«Чи можна напитися води?»
Поліна, кремезна жінка за пятдесят, обернулась:
«Заходь, якщо ти з добром».
Налила кухоль із відра й подала дівчині. Та сіла на лаву, відпиваючи з полегшенням.
«Дозвольте трохи відпочити… Спека така…»
«Сідай, дитино. Ти звідки, з чимоданом?»
«Закінчила педколедж, хотіла влаштуватись учителькою. А жити ніде… Може, знаєте, хто кімнату здає?»
Поліна розгляділа дівчину: чистенька, хоча обличчя заклопотане ніби нелегкий тягар на косах.
«Можеш у мене залишитись. Оживиш мою хату. Платити багато не прошу, але щоб ошатно. Як згодна покажу кімнату».
Перспектива мати квартирантку Поліну радувала зайві гривні не завадять у такій глушині. Син далеко у столиці, навідується зрідка, отож на зиму компанія не завадить.
Янона не вірила своєму щастю й поспішила за господинею. Кімнатка була маленька, проте затишна вікно в сад, постіль, дві табуретки, старий шафа. В самий раз. Швидко домовилися про ціну, й Янона, перевдягнувшись, рушила до відділу освіти.
Так і закрутились її дні робота, хата, школа. Янона ледве встигала відривати сторінки календаря.
Вона поріднилася з Поліною. Та була доброю й щирою, давно вже звикла до самотності, але просто тяглася до непоказної дівчини. Янона допомагала по господарству, а вечорами сиділи за чаєм у бесідці на півдні осінь повільна.
Вагітність минала легко, обличчя Янони трохи округлилось, зате чисте й світле. Вона поділилася з Поліною своєю історією простою, як сотні інших.
На другому курсі Янона закохалася в Артема вродливого сина забезпечених батьків, викладачів університету. Його подальше життя було розписане: навчання, аспірантура, робота поруч із родиною. Красивий, уважний, завжди веселий, він подобався багатьом дівчатам. Але вибрав Янону можливо, за соромязливу усмішку, за добрі сірі очі, чи через тендітність. Або ж побачив у ній стоїкостю того, хто з дитинства береже себе? Хто його знає. Всі роки вони були нерозлучні, й Янона бачила в ньому власне майбутнє.
Той день вона не забуде. Зранку відчула, що не може їсти, запахи дратують, нудота вже днів зо три. А головне затримка. Хіба могла вона прогавити це? Придбала тест, повернулася до гуртожитку, випила води і чекає. Дві смужки. Розглядала й не вірила дві. А от-от ж екзамени! Як Артем відреагує? Дітей у планах поки не було.
Та коли відчула ніжність до того крихітного життя всередині, шепнула: «Донечко чи сину, ти вже є…»
Коли Артем дізнався про все, взяв її під вечір додому, до батьків. Там все стало ясно: ті наполягали зробити аборт і щойно складе іспити забути про сина, залишити його родині.
Що він почув від батька Янона могла лише здогадуватись. Наступного дня Артем мовчки зайшов, поклав конверт із грошима на стіл і вийшов.
Навіть не думала про аборт. Янона вже полюбила своє маля. Це була її дитина, лише її, хоча гроші взяла розуміла, без них не проживе.
Поліна лише погладила:
«Буває й гірше. Ти правильно вчинила, що не позбулася дитя це благо. Може, Бог краще знає, що тобі потрібно».
І думати про примирення з Артемом Янона не хотіла. Не могла пробачити ані приниження, ані легкого зради.
Час минав. Янона перестала ходити на роботу крокувала, перевалюючись, чекаючи дитину. Хто народиться, цікаво, та на УЗД не сказали. Головне, аби здоровий.
На початку березня, в суботу, почалися перейми, й Поліна відвезла її у пологовий будинок. Пологи минули швидко на світ зявився міцний хлопчик.
«Василько», шепотіла Янона, торкаючись кругленької щічки.
У палаті здружилася з іншими породіллями. Розповіли, що два дні тому тут дружина прикордонника народила дівчинку. Вони не були розписані просто жили разом.
«Уявляєш, він і квітів навіз, і гостинців, і медсестрам солодощів. А потім щось у них не зійшлося, вона лишила записку й утекла, каже, до дітей не готова».
«А з малям що?»
«Годують з пляшечки, медсестра казала хтось би поділився молоком. Та у кожної свої справи».
Коли принесли дівчинку, медсестра звернулася:
«Може, хтось погодує? Крихітка слабка дуже».
«Я, бідолашна», мене почула Янона, поклавши сплячого Василька на подушку й взявши дівчинку на руки.
«Яка крихітна, румяненька… Хай буде Соломійкою».
Порівняно з Васильком ця дівчинка була зовсім маленькою.
Янона пригріла її до грудей, і та жадібно присмокталася, заснувши за хвилину.
«Говорила ж, слабенька», зітхнула медсестра.
Так Янона почала годувати відразу двох.
Через пару днів увійшла медсестра й сказала: приїхав батько дівчинки подякувати, що хтось його дитину вигодовує. Так Янона й познайомилась з капітаном прикордонної служби Дмитром Колісником невисоким, суворим, але з добрими голубими очима.
Те, що сталося далі, потім переповідали усьому пологовому, а згодом і в місті. Історія запамяталась багатьом.
У день виписки під входом зібралися лікарі й персонал. Біля дверей стояв позашляховик, прикрашений жовто-блакитними повітряними кульками. Молодий офіцер у капітанських погонах допоміг Яноні підсісти, разом із Поліною, подав синій конверт, а слідом рожевий.
Під веселі вигуки джип рушив і невдовзі сховався за рогом.
Ось так ніколи не вгадаєш, куди заведуть тебе власні вчинки. Янона дивилася у вікно, пригортаючи обох малюків, а Поліна всміхалась уголос. Салон наводив ароматом букета й дитячої присипки. Капітан Дмитро, який ще трохи раніше стояв на колінах біля її ліжка й просив стати йому дружиною, тепер мовчки вів машину, раз по раз позираючи у дзеркало маленька Соломійка міцно держала Янонин палець.
Вдома чекали не тільки тепло й спокій чекали справжня любов, міцний стіл, домашнє варення, старий мамин шафа, у якому відтепер розміщуватимуться іграшки, і нове життя, якого ще ніхто не знає, але яке вже мало свій глибокий сенс.
