З дитинства мене бабуся вчила, що всім потрібно допомагати, от я і не можу пройти повз ні одного «попрошайки», щоб не дати йому кілька гривень, все ж я ніколи не знатиму, що у них такого страшного сталось, що їх доля змусила цим займатися. Але недавно зі мною стався випадок, який повністю перевернув моє бачення.
На той момент ще тривав карантин з багатьма обмеженнями, тому вийшовши з будинку й прокувавши до супермаркету, я буда здивована побачити немічного дідуся. Хоч він був одягнутий у чистий та красивий одяг, але було видно, що старість забирає у нього все. Він махнув мені рукою і я зупинилась, тоді він мені й сказав:
«Донечко, прошу, допоможи мені, я гроші загубив, не маю за що додому доїхати, а телефон, старий дурень, вдома забув, боюсь, що донька вже там посивіла, доки мене вже пів дня вдома не має, а до селища їхати ще годину! Дай хоч кілька гривень, щоб було додому чим їхати!»
Я вкрай вразилась його щирою розповіддю й, не роздумуючи, просунула йому 50 гривень, надіялась, що цього вистачить, щоб йому доїхати додому.
Він подивився на мене радісними очима й обійняв мене на знак вдячності. Тоді він вирушив у свій бік, а я продовжила шлях до магазина.
Я провела у магазині чимало часу, щоб придбати все необхідне й раптово на сусідній касі побачила того самого дідуся. Я запитала про нього у касирки, а та й розповіла, що він живе десь поблизу та щодня купує пляшку спиртного, лише не зрозуміло, де він на це добро гроші бере.
Я раптом усвідомила, що не для всіх моя допомога була дійсно нею, бо дехто просто наживався на моїй доброті. Звичайно, я не припиню допомагати, але тепер уважніше стежитиму, кому допомагати й на що будуть витрачені мої гроші.
