Сьогодні я перебуваю на чергуванні в акушерському відділенні. Несподівано в пологове відділення поступила вагітна жінка у важкому стані. Мене викликали на допомогу.
Жінка скаржилася на біль у ділянці живота. Породілля до того вже двічі народжувала. Правда, шляхом кесаревого розтину.
Вимірюємо пульс і тиск. Медсестра схвильовано повідомляє, що пульс нижче норми – 90 на 60.
Оглядаю жінку. Вона скаржиться на сильний біль у животі. Слухаю серцебиття дитини – воно відсутнє. У жінки прослуховується тахікардія. Вона доволі квола. Командую:
-Негайно на каталку і в операційну!
Швидко набираю хірурга і анестезіолога, скеровую їх в операційну.
Медсестра робить попередньо аналізи. Медперсонал готується до операції. Підходить хірург і тихо питає:
-Надія на порятунок дитини є?
-Рятуємо породіллю! Дитина не прослуховується.
Пішла мити руки і обробляти їх спеціальним розчином. Одягаю санітарний костюм.
Усе – почалося! Плацента відшарована. У порожнині живота близько пів літри темної крові. Малюк блідий, нерухомий. Асистент мені в усьому допомагає. Раптом задає болюче питання:
-А може, його можна ще відкачати?
Мовчу. Відповідь застрягла десь в горлі. Не хочеться говорити про найгірше. Вся увага прикута до жінки. Робимо ретельне очищення матки. Все! Зшиваємо аорту, потім розріз.
Немовля передаємо в руки медсестрі. Вона чаклує над ним. І раптом несподівано тишу сколихує дитячий крик.
До кабінету заходить головний лікар з щасливою усмішкою: «Я щасливий лікар», – промовляє він. «Нам усе вдалося».
Ми зуміли повернути життя дитині і врятувати її матір. Ситуація була далеко неординарною. Але ми справилися. Операція пройшла успішно.
Усе найскладніше було позаду. Я полегшено зітхнула. Була четверта ночі. Пішла в ординаторську хоч трохи відпочити.
