Було неможливо приготуватись до порожнечі
Я ніколи не думав, що вдруге залишуся сам. Після другого розлучення я був виснажений не лише душею, а й тілом. Не хотів бачити нікого поруч. Замкнувся в собі, носив потерті штани, не голився, спеціально виглядав недбало аби ніхто не подумав, що готовий до нових зустрічей. Здавалося, кохання це хвороба, від якої я вже видужав.
А тоді зявилася вона.
Ми зустрілися випадково на іменинах спільного знайомого. Спочатку я ледве помітив її. Вона сміялася з чийогось жарту, відкидала з чола пасмо волосся, а в очах світився живий, уважний, трохи насмішливий блиск. Коли ми заговорили, я відчув переді мною не просто гарна жінка, а людина, що бачить наскрізь. Вона ставила питання, слухала не для виду, а по-справжньому.
Тієї ночі ми говорили аж до світанку. Я вперше за довгі місяці сміявся щиро, від душі. І тоді ж зрозумів: щось усередині перевернулося.
Відтоді ми не розлучалися. Через рік одружилися. Сімнадцять років і кожен із них був повний. Вона була не лише дружиною вона була моїм провідником, найвірнішим другом, моєю совістю. Одним словом могла розвіяти хмару, а її обійми заспокоювали миттєво.
Її звали Соломія.
Вона любила життя у дрібницях: ранкову каву під яблунею, старі кінострічки з Котляревською, запах свіжого хліба, який пекла «просто так». Часто казала: «Щастя не треба шукати його треба відчувати».
Коли лікарі оголосили діагноз, ми мовчали. Вона сиділа напроти, тримаючи мою руку, і прошепотіла:
Не плачмо зараз, добре? Ще встигнемо, якщо доведеться.
Вісімнадцять місяців боротьби. Ліки, лікарняні коридори, слабкість, біль, але вона не здавалася. Навіть коли втратила коси, жартувала, що тепер не треба марнувати час на зачіску. Її сила вражала і лякала, бо я бачив, як вона згасає, а я нічого не можу зробити.
Три місяці тому її не стало.
Світ завмер. У нашій хаті все лишилося на своїх місцях: її глиняна чашка на столі, улюблений вишитий рушник на кріслі, книга із закладкою посередині. А я серед усього цього, ніби в кадрі, що назавжди зупинився.
Мене тримає наш син. Йому шістнадцять. Він моя опора. Не уявляю, як би без нього. Ми стали ближчими, ніж колись. Говоримо про неї не як про ту, що пішла, а як про ту, що «десь поряд». Він каже:
Тату, мама б полюбила твої вареники.
І я посміхаюся. Бо саме вона навчила мене готувати, казала: «Справжній чоловік має вміти варити борщ і вміти обіймати».
Коли стало зрозуміло, що кінець близько, я намагався приготуватись. Уявляв, як сам ходитиму до крамниці, як сам святкуватим
