Так і було, мовчазна доля.
Марічка поспішала додому. Під розталим снігом ще ходили острівці криги, ноги роз’їзджались, немов штурхали в спину. На дорозі стояли калюжі, а машини, мчать повітря, обризкували загублених прохожих грязюкою. Дівчина трималась подалі від краю тротуару.
Дійшла до хати вже з пересохлимі губами, з ногами, що гули від втоми, та ще й вмоклими. Давно треба було купити нові черевики.
У передійні Марічка безсила опустилась на пуфик. Зняла вінці й пошевелила пальцями у мокрих колготках. Добре, коли б зараз випити міцний чай із лимоном, щоб не занепокоїтися. Не встигла поставити черевики до батареї, як почула стукіт у стіну. Так мати кличу Марічку — била ложкою в стіну. Дівчина зітхнула й пішла до неї.
— Що, мамо?
Мати щось промуркнула у відповідь.
— Я була на роботі. — Марічка підійшла до ліжка, поправила зісковзнуту ковдру. Від неї пахнуло сече́ю. «Підгузок переповнений», — зрозуміла вона.
Витягла новий із пакування біля ліжка й відкинула ковдру. Подолавши нудоту від різкого запаху, Марічка змінила підгузок. Увесь час мати бурчала. Говорити вона не могла.
— От і все. Зараз припру вечерю й нагодую тебе. — Дівчина підняла з підлоги тяжкий підгузок і вийшла, не звертаючи уваги на матчину мову. Привчила себе не нарікати і не ображатися. Це не допоможе. Хочі́лось присісти, відпочити, але ця розко́ш була не для неї. Мати разом із разом стукала, кличу її.
Колись вони були звичайною родиною. Батько очолював кафедру в університеті, мати сиділа вдома з дітьми й чекала його. Але все зруйнувалося вмить. Марічка закінчувала десятий клас, а її брат Дмитро здав сесію за третій курс, коли помер батько.
Мати одного з абітурента хотіла дати йому хабаря, щоб він допоміг синові вступити на бюджет. Батько був принциповим і чесним, ніколи не користувався своїм становищем.
Образи́вшись, та жінка вирішила помісти́тись і написала донос. Сказала, що гроші взяв, а її син також не поступив. Розпочалася перевірка. Серце батька не витримало цього, він помер від серцевого нападу по дорозі до лікарні.
Матір не змогла жити без нього й почала втрачати розум. Вона не помічала Марічки й Дмитра, годинами сиділа на дивані й дивилася в одну точку. Потім спалахувала на хіть і йшла готувати вечерю. Вона щодня чекала чоловіка з роботи.
Раніше до них двічі на тиждень приходила молода жінка Оленка, прибирала, ходила за продуктами. Мати не визнавала м’ясо й овощи з магазину. Після смерті батька довелося її розібрати. У сім’ї крім нього ніхто не працював. Тепер Марічка займалася господарством. Через це мати справді сприймала її як прислугу. Дівчина втомилася пояснювати, що вона її дочка. Мати наполегливо називала її Оленкою й віддавала накази.
Заоща́джень вистачило ненадово, хоч і було мало. Мати не вміла економити, купувала собі сукні й коштовності. Вона була гарною жінкою, батько нічим не обмежував її.
Колись часто прихо́дили в гості колеги батька з університету. І діМарічка підвела очі до вікна, де золоте осіннє сонце пробивалося крізь листя каштанів, і вперше за довгі роки відчула — тепер вона нікому не винна.
