Неминуча доля

Автор Вербенко АнатолійЧас читання 5 хв.Перегляди 2

Так судилося долєю

Степан, уже немолодий чоловік, поховав дружину пять років тому. Хворіла вона важко. Разом боролися з недугою, але ж перемогти не змогли пішла його жінка у вічність.

У сорок вісім років залишився Степан удівцем. Переживав, звикав до самотності, а про те, щоб одружитися знову, навіть не думав. Хоча рідні й знайомі невпинно казали:

Ти ще молодий чоловік, знайди собі жінку та живи щасливо.

Такої, як моя дружина, не знайду. Зрозуміло, є кращі, є гірші, але такої більше немає, відповідав усім він.

Молодший брат Степана, Денис, жив у іншому районі. Різниця у віці між ними була великою трохи більше пятнадцяти років. Так склалося: спочатку мати не могла народити другого, а потім, коли вже й не сподівалася, зявився на світ Денис. Брати любили одне одного: Степан, набагато старший, допомагав матері з ним, а маленький Дениско тішився за старшим.

Батьки померли, коли молодшому синові виповнився двадцять один. Тому старший брат підтримував молодшого, поки той не закінчив навчання та не одружився. Але, схоже, так судилося: у Степана померла дружина, а Денис розлучився зі своєю приблизно в той же час, коли старший залишився сам.

Кожного вечора Степан прогулювався перед сном у парку біля свого будинку. Так повелося давно із дружиною теж гуляли, коли був вільний час. І цього вечора він неспішно йшов алеєю до ставка, де плавали качки й навіть гуси. З іншого боку, за парком, був приватний сектор звідти, мабуть, і приходили гуси.

Повертаючись від ставка, він помітив на лавці дівчину, яка витирала сльози. Не зміг пройти повз.

Дівчино, добрий вечір. Вам потрібна допомога? Щось трапилося?

Вона підняла очі й глянула на Степана сумним поглядом:

Мені ніхто не допоможе. Дякую. Просто не знаю, куди тепер іти

Степан сів поруч.

Як це не знаєш? Ти ж звідкись прийшла? Як тебе звуть?

Мати мене вигнала. Тепер у неї в хаті повно «друзів». Мені там немає місця, та й боюся я їх усіх Дарина

Так, Дарино, давай по порядку. Нічого не розумію. Розказуй. Незабаром зовсім стемніє То й сидітимеш тут?

Дарина жила з батьками в однокімнатній квартирі, яка дісталася їм від діда по матері. Родина переїхала з села там усе розвалилося, роботи не стало. Батько помер, коли їй було пятнадцять. Спочатку з матірю жили нормально, але незабаром донька почала помічати, що та часто приходила з роботи пяною, могла принести й собі пляшку вина. Не соромлячись доньки, випивала її за вечерею.

Мамо, нащо ти пєш? Кинула б нічого доброго з цього не вийде, не раз благала донька.

Що ти розумієш у житті, Даринко? Батько твій покинув мене саму, і що мені робити? Давай і тобі налию коли випєш, стає легко й радісно. Ти просто ще нічого не розумієш. А я, може, своє горе заливаю, говорила мати, а потім падала на ліжко й засинала.

Вранці Дарина сама готувала собі сніданок і йшла на заняття до медичного коледжу. Вчилася після девятого класу хотілося швидше стати дорослою, працювати. На матір не сподівалася її постійно звільняли.

Мамо, ти вже докатилася навіть прибиральницею тебе не беруть. Як житимемо?

А ти нащо? Скоро влаштуєшся на роботу і житимемо, бурмотіла нетвереза мати.

Потім стало ще гірше. До квартири приходили такі самі «друзі» матері, пили цілими ночами, засинали на підлозі, а Дарина тіснилася за шафою, спала погано боялася.

Після закінчення навчання вона відразу влаштувалася медсестрою в лікарню. Працювала у зміну, тому їй дуже подобалися нічні чергування тоді вона не бачила, що коїться вдома. Вже й задумалася про те, щоб зняти квартиру.

А цього вечора, повернувшись додому втомленою після важкого дня багато хворих було, Дарина знову застала матір у непристойному вигляді. Квартира, де вони колись були щасливі, була порожня. Меблі, хоча й старенькі, навіть карнизи зі шторами все винесли. Мати спала на підлозі. Речей Дарини теж не було винесли разом із шафою. На вішалці висіла лише її стара зимова куртка. Залишилася вона в тому, у чому була, і все.

Дарина вибігла з квартири в сльозах і пішла, куди очі дивляться. Опинилася в парку, на цій лавці.

Степан вислухав дівчину з болем у душі й, перейшовши на «ти», вирішив трохи заспокоїти її.

Дарино, слухай, у житті буває всяке, але завжди треба сподіватися на краще, говорив він спокійно й тихо. Я теж думав, що моєму життю прийшов кінець, коли поховав дружину. Для мене світ зруйнувався. Дружина була для мене всім, він трохи помовчав і продовжив, а потім зрозумів: якщо так судилося, значить, треба жити далі. Ось і ти не впадай у відчай вихід завжди є.

Який вихід? п

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!