Оля зиркнула від різкого голосу:
— Гей, паршивче! — Віктор заніс над цуценям важку торбу, а потім накинувся на неї: — Ти що, зовсім глузду позбулася? Годувати безпритульних псів моїми продуктами?
Одного весняного дня Оля раптом відчула гострий біль самотності.
Вона стояла перед дзеркалом, задумливо розглядаючи своє відображення. «Як же швидко минає час, — зітхнула вона. — Нібито ще вчора була молодою, ніжною як ромашка, а тепер… що ж, скоріше, доросла астра. Гарна, але вже з відтінком осені. Незабаром зима, а там і зовсім… час брати життя у свої руки!»
Тридцять сім років — вік, коли мудрість вже є, а краса ще не згасла. Найчас рішучих кроків! Але де шукати кохання? На роботі — суцільно жіночий колектив, випадкові знайомства на вулиці не для неї, а інтернет викликав лише недовіру.
Та кажуть же: хто шукає, той знайде.
І ось удача посміхнулася: у їхній відділ кадрів прийшов новий співробітник — Богдан Васильович. Високий, трохи повний, з добродушною посмішкою та в суворих окулярах. Приблизно її років. Оля відразу помітила його спокійний характер і стриману впевненість.
Конкуренція, звичайно, була значна. Одна тільки Мар’янка, молодший спеціаліст із кадрів, чого варта: молода, як лань, з довгими ногами, пухкими губами й віями, які, здавалося, могли підняти бурю.
Оля спочатку зневірилася. Як їй, скромній і затишній, змагатися з такою яскравою красуньою? Напевно, Богдан навіть не гляне в її бік, а впаде до ніг Мар’янки, засліплений її молодістю та сміливим шармом.
Але вона помилилася. Мар’янка крутилася навколо Богдана, мов павич, демонструючи то декольте, то стрункі ноги, але він залишався байдужим:
— Мар’яно, у вас до мене питання? Зараз закінчу, допоможу.
І дивився при цьому суворо в очі, не звертаючи уваги на всі її хитрощі.
А от коли Оля одного разу принесла на роботу свій фірмовий яблучний пиріг, Богдан раптом пожвавився:
— Олю, та ви просто чарівниця! Такий пиріг пекла моя бабуся. Ніби в дитинство повернувся!
Комплімент був дивний. Оля зовсім не прагнула нагадувати дорослому чоловікові про бабусю. Їй був потрібен чоловік, а не хлопчисько, що сумує за минулим. Але, подумавши, вирішила, що це непоганий початок. Краще такий комплімент, ніж жодного.
До того ж Оля зрозуміла: Богдан любить домашню їжу. А готувати вона вміла і полюбляла, хоча й страждала через це — колись носила 42-й розмір, а тепер впевнено перейшла на 46-й. Тож почала приносити на роботу свої кулінарні шедеври: і колегам радість, і сама менше з’їсть.
Так, через пироги й борщі, Оля знайшла шлях до серця Богдана. Простий, банальний, але дієвий — через шлунок. І незабаром їхні стосунки зацвіли: квіти, компліменти, довгі розмови по душі.
— Дивно, Богдане, — якось зізналася Оля. — Я тільки почала мріяти про кохання, а тут з’являєшся ти. Такий… справжній. А я, каюся, спочатку думала, що в мене немає шансів. Особливо з цією Мар’янкою, яка перед тобою мало не танцювала.
— Мар’яна? — щиро здивувався Богдан. — Та годі, про що ти? Таких, як вона, мільйон: вії нарощені, нігті довжелезні, ноги завжди напоказ. Думають, що всі чоловіки від них без пам’яті. Ні, дякую, мені таке не потрібно. Жінка має бути справжньою: доброю, затишною, господарською. Як ти, Олю.
«Ось воно, моє щастя! — тішилася Оля. — Хоч і довго десь блукало, але знайшло мене!»
Здавалося, у Богдана немає недоліків. Але, на жаль, ідеальних людей не буває…
Їхній роман тривав вже півроку, і справа йшла до весілля. Можливо, воно б і відбулося, якби не той похмурий листопадовий вечір.
Погода того дня ніби збожеволА потім у її житті з’явився Василь — чоловік, який так само, як і вона, серцем розумів безмовну мову тварин.
