**Неминучий вибір**
Оксана здригнулася від різкого оклику:
— Гей, паршивче! — Віктор заніс над цуценям важку торбу, а потім накинувся на неї: — Ти зовсім з глузду з’їхала? Годувати безпритульних собак моїми продуктами?
Одного весняного дня Оксана раптом відчула гострий біль самотності.
Вона стояла перед дзеркалом, задумливо розглядаючи своє відображення. «Як же швидко минає час, — зітхнула вона. — Здається, щойно була юною, ніжна, як барвінок, а тепер… що ж, швидше, як зріла калина. Гарна, але вже з відтінком осені. Скоро зима, а там і зовсім… треба брати життя у свої руки!»
Тридцять сім років — вік, коли мудрість вже накопичена, а краса ще не згасла. Саме час для рішучих кроків! Але де шукати ту саму любов? На роботі — суцільно жіночий колектив, випадкові знайомства на вулиці не для неї, а інтернет викликав лише недовіру.
Та кажуть же: хто шукає, той знайде.
І ось удача посміхнулася: у їхньому відділі кадрів з’явився новий співробітник — Богдан Олегович. Високий, трохи повноватий, з добродушною посмішкою та в суворих окулярах. Приблизно її віку. Оксана одразу помітила його спокійний характер і стриману впевненість.
Конкуренція, звичайно, була серйозна. Одна тільки Марічка, молодший фахівець із кадрів, чого варта: юна, як козачка, з довгими ногами, пухкими губами й віями, які, здавалося, могли підкорити будь-кого.
Оксана спочатку відчаялася. Як їй, скромній і затишній, змагатися з такою яскравою красуньою? Напевно, Богдан навіть не гляне в її бік, падучи до ніг Марічки, засліплений її молодістю та сміливим шармом.
Але вона помилилася. Марічка крутилася навколо Богдана, ніби павич, демонструючи то декольте, то стрункі ноги, але він лишався байдужим:
— Маріє, у вас до мене питання? Зараз закінчу, тоді допоможу.
І дивився при цьому суворо в очі, не звертаючи уваги на всі її хитрощі.
А ось коли Оксана одного разу принесла на роботу свій фірмовий яблучний пиріг, Богдан раптом оживився:
— Оксано, та ви просто чаклунка! Такий пиріг пекла моя бабуся. Прямо у дитинство повернувся!
Комплімент був дивний. Оксана зовсім не хотіла нагадувати дорослому чоловікові про його бабусю. Їй потрібен був чоловік, а не хлопчина, що сумує за минулим. Але, подумавши, вирішила, що це непоганий початок. Краще такий комплімент, ніж жодного.
До того ж Оксана зрозуміла: Богдан полюбляє домашню їжу. А готувала вона вміло й із задоволенням, хоч і страждала від цього — колись носила 42-й розмір, а тепер впевнено перейшла на 46-й. Тож почала приносити на роботу свої кулінарні шедеври: і колегам радість, і сама менше з’їсть.
Так, через пироги та борщі, Оксана знайшла шлях до серця Богдана. Простий, банальний, але дієвий — через шлунок. Незабаром їхні стосунки зацвіли: квіти, компліменти, довгі розмови по душі.
— Дивно, Богдане, — якось зізналася Оксана. — Я тільки почала мріяти про любов, і ось ти з’являєшся. Такий… справжній. А я, признаюся, спочатку думала, що не маю шансів. Особливо з цією Марічкою, яка перед тобою ледь не танцювала.
— Марія? — щиро здивувався Богдан. — Та годі тобі! Таких, як вона, мільйон: нарощені вії, довгі нігті, ноги завжди на показ. Думають, що всі чоловіки від них без розуму. Ні, дякую, мені таке не потрібно. Жінка має бути справжньою: доброю, затишною, господарською. Як ти, Оксанко.
«Ось воно, моє щастя! — тішилася Оксана. — Хоч і довго блукало, але знайшло мене!»
Здавалося, у Богдана немає вад. Але, на жаль, ідеальних людей не буває…
Їхній роман тривав уже півроку, і справи йшли до весілля. Можливо, воно б і відбулося, якби не той похмурий листневий вечір.
Погода того дня ніби збожеволіла: то дощ лляв, то мокрий сніг, а вітер міняв напрямок, немов граючи з людьми. Оксана й Богдан, під руку, поспішали додому, ховаючись під парасолькою.
— Глянь, кошеня! — раптом скрикнула Оксана, зупинившись.
Під ліхтарем, тремтячи від холоду, сиділо маленьке чорне кошеня. Мокре, брудне, жалюгідне.
— Та годі тобі, Оксанко, підемо! Замерз я, і їсти хочеться, — Богдан потягнув її за рукав.
— Зараз, хвилинку, — Оксана нахилилася до кошеняти. — Іди сюди, малечу.
— Оксано, ти серйозно? — роздратовано кинув Богдан. — У тебе майже наречений голодний і мокрий, а ти з безпритульними котами віТоді вона остаточно зрозуміла, що щастя — це не просто знайти людину, а знайти того, хто вміє любити не лише тебе, а й усе життя навколо.
