Оля здригнула від різкого оклику:
“Гей, паршивче!” – Василь заніс над цуценятом важку сумку, а потім накинувся на неї: “Ти що, з глузду з’їхала? Годувати безпритульних псів моїми продуктами?”
В один із весняних днів Оля раптом відчула гострий біль самотності.
Вона стояла перед дзеркалом, замислено розглядаючи своє відображення. “Як швидко летить час, – зітхнула вона. – Здається, ще вчора була молодою, як ніжна ромашка, а тепер… що ж, скоріше зріла хризантема. Гарна, але вже з відтінком осені. Скоро зима, а там і зовсім… час брати життя у свої руки!”
Тридцять сім років – вік, коли мудрість вже є, а краса ще не згасла. Саме час для рішучих кроків! Але де шукати ту саму любов? На роботі – суцільно жіночий колектив, випадкові знайомства на вулиці не для неї, а інтернет лише викликав недовіру.
Та кажуть же: хто шукає, той знайде.
І ось удача посміхнулася: у їхньому відділі кадрів з’явився новий співробітник – Богдан Іванович. Високий, трохи пухкенький, з добродушною посмішкою і в суворих окулярах. Приблизно її віку. Оля відразу помітила його спокійний характер і стриману впевненість.
Конкуренція, звичайно, була серйозна. Одна тільчи Соломія, молодший фахівець із кадрів, чого варта: молода, як лань, з довгими ногами, пухкими губами й віями, які, здавалося, могли одним помахом викликати бурю.
Оля спочатку впала у відчай. Ну як їй, скромній і затишній, змагатися з такою яскравою красунєю? Напевно, Богдан навіть не гляне в її бік, а впаде до ніг Соломії, засліплений її молодістю і зухвалою харизмою.
Але вона помилилася. Соломія крутилася навколо Богдана, ніби павич, демонструючи то декольте, то стрункі ноги, але він залишався непохитним:
“Соломіє, у вас до мене питання? Зараз закінчу і допоможу.”
І дивився при цьому суворо їй у вічі, не звертаючи уваги на всі її хитрощі.
А от коли Оля одного разу принесла на роботу свій фірмовий яблучний пиріг, Богдан раптом пожвавився:
“Олю, та ви просто чарівниця! Такий пиріг пекла моя бабуся. Прямо в дитинство повернувся!”
Комплімент був дивний. Оля зовсім не хотіла нагадувати дорослому чоловікові про його бабусю. Їй потрібен був чоловік, а не хлопчисько, що сумує за минулим. Але, подумавши, вона вирішила, що це непоганий початок. Краще такий комплімент, ніж жодного.
До того ж Оля зрозуміла: Богдан полюбляє домашню їжу. А готувати вона вміла і любила, хоч і страждала через це – колись носила 42-й розмір, а тепер впевнено перейшла на 46-й. Тому вона почала носити на роботу свої кулінарні шедеври: і колегам радість, і сама менше з’їсть.
Так, через пироги й борщі, Оля знайшла шлях досерця Богдана – простий, банальний, але безпомилковий, крізь шлунок.
