Леся Володимирівна давно збиралася провідати своїх внучат у столиці. День за днем збігали швидко, а вона ніяк не могла наважитися. Дорога була не близька. Та й міста вона особливо не любила. Від шуму в жінки одразу почала крутитися голова.
Але все таки вибралася з дому. Відклала деяку копійчину з пенсії, сіла на поїзд і вже в столиці. Гамірно тут і надто людно.
Стоїть на пероні, чекає дітей. У руках нехитрий багаж. Ось і син наспів, разом з дружиною. Приємна жінці така зустріч. На серці потепліло. Сіли в машину, під’їхали під багатоповерхівку.
-Он там я живу – поверх сьомий, – задер голову Микола, вказуючи рукою на балкон з розкішними квітами.
У Лесі від самого вигляду будинку в голові закрутилося.
-Як там жити можна, так високо? – про себе подумала жінка.
У дверях квартири її зустріли двоє внуків – братик і сестричка. Бабуся привезла їм яблука з власного саду. Діти взяли гостинця і направилися в свою кімнату.
На столі чекала смачна вечеря. Посадили Лесю Володимирівну на почесне місце. Нагадували, напоїли, все припрошуючи, щоб усього попробувала.
А потім на неї чекала ванна з морською сіллю. Це була справжня розкіш для втомленого дорогою тіла. Вона раювала в гостях і раділа за сина, що зумів так добре прилаштуватися в житті.
Так минули вихідні. Леся Володимирівна відпочила від сільської роботи. За цей час устигла розгледіти всі куточки в квартирі, з якими її ретельно ознайомив син.
-Ось тут дитяча кімната. Усе обставлено роботами дітей. Люблять малювати і ліпити фігури з пластиліну. Он наша спальна, – і син розпахнув двері до кімнати, де все було в кремово-білих тонах.
-А це вітальня – гарна і простора кімната. А ще одна – мій робочий кабінет, – хвалився син.
Звісно, що раділо материнське серце за сина.
Наступного дня жінка вийшла все-таки на вулицю. Скрізь бруківкою викладені доріжки і клумби з квітами, що вже відцвітали. І люди вигулювали своїх чотирилапих улюбленців.
Леся Володимирівна якось не звикла до такого життя. Усе їй було таким дивним і незвичним. Повернулася додому. Роздягнулася в коридорі. Вже зовсім звечоріло. Дітей вкладали спати. Їй сказав син йти відпочивати у свою кімнату, бо в нього з дружиною ще є робота до ночі.
Жінка спати ще не хотіла. Сіла тихенько на дивані і думала власні думи. Через певний час почула розмову невістки з сином, яка питала у нього, скільки часу ще затримається мама, бо їй надоїло вже готувати. Вона все чула, і сльози горохом покотилися їй з очей.
Не спала майже всю ніч. Потім тихенько встала, поцілувала уві сні внучат і вийшла за двері квартири. Якось з допомогою чужих людей добралася до вокзалу і там дочекалася поїзда. Перед тим купила якогось гостинця для сусідів, а то питатимуть, як там у столиці син живе.
Хвилювалася, щоб лиш не померти в поїзді, бо відчувала, як тисне в грудях. Так і доїхала до свого села. З вокзалу майже під хату підвіз її родич Микола, що зустрічав внучку з навчання.
А після обіду до неї навідалися сусідки, що, як сороки, любили про все дізнатися-погомоніти.
Леся Володимирівна дістала для них заздалегідь придбані гостинці і хвалилася, що син і невістка дуже любляться між собою. А внучата – справжні янголята.
-То чому так швидко повернулася додому?
-Та в гостях добре, а вдома – найкраще, – відбулася жартом жінка.
