Несподіване щастя: драма знайденої родини
В затишному містечку Блакитне, де морське повітря змішується з ароматом цвітучих каштанів, а вулички тонуть у зелені, Роман уперше поїхав із новими батьками до бабусі та дідуся в село. Разом із ними прибула тітка Марія, сестра батька, із двома синами. Усі весело базікали, не докучаючи Романові розпитуваннями, і він почувався дивно легко. Хлопець швидко знайшов спільну мову із двоюрідними братами. Бабуся частувала всіх млинцями із домашньою сметаною чи медом — на вибір. У діда була своя пасіка, і мед пахнув так, що голова йшла обертом. Романові село здавалось казкою, а коли вони їхали додому, він усе думав: «Ось би залишитися тут назавжди…» Але в серці ховався страх: раптом його знову повернуть у дитбудинок? А ввечері трапилось щось, що перевернуло його життя.
На золоте весілля батьків Романа, Василя та Олени, зібралась майже вся родина. Роман приїхав здалеку із дружиною та донькою. Він служив у іншому місті, і сім’я жила з ним. Гості знали незвичайну історію його життя — важку, але з щасливим кінцем. Роман встав, тримаючи келих, і звернувся до батьків:
— Дорогі мої мамо й тату, здоров’я вам і довгих літ! Дякую за все, що ви для мене зробили! У моєму житті було багато батьків: спочатку ті, що дали мені життя, потім ті, що намагались заповнити мною порожнечу в собі. Але ви… ви подарували мені справжнє дитинство, зробили мене людиною. Низький вам уклін! Живіть довго, заради вас я готовий на все!
Олена і Василь дивились на сина зі сльозами, повними любові й гордості.
Роман уже не вірив, що чергова прийомна родина — це надовго. Одинадцять років, а він усе ще в дитбудинку. Йому вже не хотілось покидати звичні стіни, але літня вихователька тітка Галя погладила його по голові й ніжно промовила:
— Нічого, Ромчику, може, цього разу пощастить. А якщо що, ми завжди тут, чекаємо на тебе.
— Ага, чекаєте, — буркнув він. — Вихователька Світлана Петрівна сказала, що перехреститься, якщо мене хтось візьме назавжди.
— Не слухай її, — махнула рукою тітка Галя. — Вона молода, ще не навчилась із дітьми ладнати, от і бовкнула.
Тітка Галя любила Романа, жаліла його, і він відповідав їй теплом і повагою. Вона заспокоювала його, щоб не хвилювався, якщо з новими батьками не зійдеться.
— Чекаємо, звісно, чекаємо, — додала вона. — Навіть директорка сказала, твоє ліжко поки не займати, новеньких у інші кімнати поселимо.
Роман кивнув, оглянув спальню, думаючи, що скоро, мабуть, повернеться. Їхати не хотілось.
— І навіть згодився? — розмірковував він. — Хотів же відмовитись, а ці двоє так дивились, із надією якоюсь, шкода стало. Ну й добре, мені не вперше. Маленьким плакав, коли повертали, а тепер усе одно. Бувало, дізнаються прийомні батьки, що в них буде своя дитина, і я їм непотрібен. Навіть брали тоді?
Роман пам’ятав, як випадково розбив телефон в одній прийомній родині. Його так лаяли, звали невдячним, а потім повернули в дитбудинок — «не підійшов». Бували різні опікуни, але Роман став старшим і хитрішим. Якщо родина не подобалась, він навмисне витворяв щось, щоб його відправили назад. Він навчився розуміти, де до нього справжня любов, а де — пустка.
Одного разу його взяла родина, де прийомна мати, Ганна Василівна, кликала його «Ромчиком». Який він Ромчик? Він Роман, майже дорослий, а вона теревенить. Жили вони у великому будинку, але своїх дітей у них не було. Ганна поселила його в кімнату, де все було рожеве — штори, плед, навіть стіни. «Напевно, дівчинку хотіли», — подумав Роман. У кутку стояли іграшкові машинки, футбольний м’яч, але все не під його смак. Прийомний батько майже не помічав його, жив своєю роботою, ніби купив дружині іграшку, аби не докучала. Ганна гралась із Романом, як із лялькою: вдягала, фотографувала, хвалилась подругам, який її «Ромчик» гарненький. Іноди водила в парк, але на каруселі для малят — Роману було соромно поряд із крихітками.
Іноді йому було шкода Ганну. Вона плакала, скаржилась подругам по телефону, що чоловік її не любить, що не може народити. Роман дивився на неї дорослими очима і думав: «Шкода, звісно, але в дитбудинку все одно краще, ніж у рідної матері». Ту він пам’ятав нечітко, але знав, що від неї його вчасно забрали — сусіди викликали соцслужби. У п’ять років у дитбудинку він зітхнув вільно: чисте ліжко, друзі, добра тітка Галя.
У будинку Ганни Романові набридла її опіка. Він почувався п’ятирічним. Розніс рожеву кімнату в приступі злості, ледь не подряпав машину прийомного батька, але передумав. Його швидко повернули в дитбудинок, а ГЙого швидко повернули в дитбудинок, а Ганну чоловік відправив у Карпати — «провітритись».
