Незвичайна гостя
У маленькому селі Ясногірка пахло свіжим хлібом, який Марія Степанівна пекла у старій печі. Раптом у двері постукали, і затишна тиша розлетілася, як дим. Марія витерла руки об фартух і поспішила відчинити.
— Мамо, знайомся, це Олеся, моя наречена, — на порозі стояв її син Тарас, сяючи широкою посмішкою.
Марія глянула на дівчину й завмерла, наче блискавкою вдарена. Олеся була високою, майже два метри, у короткій спідниці, на шалених шпильках, з яскравим макіяжем і величезною сумкою в руках.
— Вітаю, — вимовила Марія, намагаючись приховати шок. — Остапе, йди сюди! — гукнула вона чоловіка. — Тарас нашу майбутню невістку привіз, знайомся!
Остап, шаркаючи капцями, вийшов у розтягнутій футболці. Побачивши Олесю, він завмер із відкритим ротом, ніби побачив мавку.
— Здоровенькі були, — пробурчав він і, зібравшись, шмигнув назад у кімнату переодягатися.
Марія провела його поглядом, сповненим докору. Коли син два дні тому повідомив, що приїде не сам, вона зраділа. Тарасові вже за тридцять, час заводити родину. Уявляла собі скромну дівчину, може, з косою, у простій сукні. Але Олеся? Таку Марія не чекала. Черевики на шпильках, яскраві нігті, сумка, з якої стирчали якісь пір’їни. Це був виклик усьому, що Марія вважала нормою.
— Заходь, Олесю, — сказала вона, силкуючись тримати себе в руках. — Остапе, візьми сумку, чого стоїш!
Остап, уже в чистій сорочці, підхопив багаж Олесі і повів гостей у хату. Марія, скориставшись моментом, прошепотіла синові:
— Тарасе, кого ти привіз? Це що за вигляд?
— Мамо, не починай, — засміявся Тарас. — Вона лише зовні така. А всередині — золото, побачиш.
Марія скептично хмикнула й, перехрестившись, пробурмотіла:
— Ох, Господи, бережи, от тобі й сюрприз.
У хаті почалася метушня. Чоловіки про щось шепотілися за столом, а Олеся влаштувалася в кімнаті Марії й Остапа, розкладаючи свої речі. Марія з подивом спостерігала, як із сумки з’являються капелюхи з пір’ям, купальники, якісь блискучі шматочки.
— Це що? — з огидою підняла вона двома пальцями щось, схоже на мотузочки.
— Це білизна, — безтурботно відповіла Олеся. — Хочете, подарую? У мене ще є.
— Та ні, дякую, — буркнула Марія, відчуваючи, як кров припливає до обличчя. — А чого ти взагалі в нашій кімнаті господариш?
— У Тараса місця мало, а дядько Остап сказав, що ви не проти, — посміхнулася Олеся.
— Дядько Остап, кажеш? — процідила Марія, кинувши погляд на чоловіка. — Ну-ну.
Вона схопила Остапа за руку й вивела у двір.
— Ти що, з глузду з’їхав? Нашу кімнату віддав? На ліжку тепер спатимеш, гостинний! — сипіла вона.
У цю мить із хліва почулося мукання корови.
— Ой, Зірку не подоїла через вас! — схопилася за голову Марія й кинулася до хліва.
Олеся, почувши це, вибігла слідом.
— Можна мені спробувати? — сором’язливо запитала вона. — Я ніколи корови не доїла.
Марія оглянула її з ніг до голови.
— У цьому? — саркастично уточнила вона, кивнувши на Олесині шпильки.
— Зараз переодягнуся! — Олеся метнулася в хату й за хвилину повернулася в шортах і майці.
Марія зітхнула.
— Гаразд, ідем. Тільки хустку вдягни.
— А можна капелюх? — щебетала Олеся. — У мене є, гарний, із квітками.
— Хустку! — різко сказала Марія. — Ще вигадала, капелюх…
У хліві вона подала Олесі відро.
— Доїти ось так. А я піду сніданок готувати.
Минула півгодини, а Олеся не поверталася. Марія накрила на стіл і, буркотячи, пішла до хліва. Побачивши картину, вона не втрималася й реготала. Олеся, з хусткою набік, ходила навколо корови, зазираючи то з одного, то з іншого боку, і щось бурмотіла.
— Ой, та я ж усюди дивилася! — виправдовувалася вона, коли Марія, переставши сміятися, показала, як треба доїти.
Після сніданку Олеся вирішила позасмагати. Розстелила ковдру, надягнула купальник і лігла біля хати. Остап, який весь тиждень уникав роботи, раптом схопився за косу й почав викошувати траву біля паркану, кидаючи погляди на гостю.
— Олесю, допоможеш малину збирати? — солодко заспівала Марія. — Варення зваримо, компот.
— Звісно, тітонько Маріє! — оживилася Олеся.
У малиннику Марія дала їй банку. Олеся почала збирати ягоди з таким запалом, що Марія навіть здивувалася. Але тут її покликала сусідка, і вони базіка— Ой, тітонько Маріє, я вам ще й полуниці знайшла! — радісно скрикнула Олеся, тримаючи кущик із яскраво-червоними ягодами, що немов підсвічувалися в її руках місячним сяйвом.
