Як зараз згадаю немов учора те було, хоч насправді минуло вже чимало літ. То був один з тих сонячних літніх днів, коли так хочеться тиші й спокою на своїй улюбленій дачі, а доля підкидає неочікуваного гостей.
Ну що ти копаєшся, розчиняй ворота, гості вже тут! лункий та трохи сердитий голос свекрухи Парасковії Семенівни заглушав навіть ревіння косарки у сусідів. Приїхали ми з гостинцями й гарним настроєм, а ви все заперлися, як у бункері!
Я, Ганна, стояла у полуничних грядках край городу, втираючи піт рукою, забрудненою чорноземом, лишила темну смугу на щоках. Не до краси спина ниє, руки трясуться від праці. Стою, дивлюся на важкі ворота з металу, що відділяють мій клаптик раю від усього світу.
Візит цей був геть не в планах. Хоч убий, не чекала.
Погляд ковзнув до чоловіка. Мій Микола біля повітки з молотком у руці розгублений, як і я. Ледве плечима знизав і ледь чутно пошепки кинув: «Я їх не кликав».
Миколко! долинуло знову, тепер із образою у голосі. Ти що там, задрімав? Мати приїхала, сестра приїхала, а ви ховаєтеся!
Глибоко зітхнула, стягнула рукавиці, кинула у відро. Планувала ж вікенд провести в праці на рідній землі, яку бабуся мені залишила. А тепер усе летить шкереберть. Мигцем кивнула Миколі ну що ж, відкривай вже.
Ворота розчинилися, і на подвіря, блискаючи новеньким лаком, вкотився сірий позашляховик. Вилазить челядь перша, звісно, Парасковія Семенівна: кремезна, колоритна, в барвистому фартусі з торбинкою гостинців. За нею Люба, своячка, у білосніжних шортах, демонструючи свіжий манікюр, а останнім чоловік Люби, Сашко, сонний і лінивий.
Відчинили багажник, виставили пакети з деревним вугіллям, пивом «Оболонь» і курячим шашликом.
Ух, і спека! Парасковія Семенівна обмахнулася шляпою. Ганнусю, ти чого така чумазая? Ми вирішили сюрприз зробити, дзвонила Миколі мовчить. Подумала: дай заїду погода співуча, шашлички засмажимо, поваляємось. У вас же тут ставок неподалік?
Слухаю їх, мов злива на сусідській пасіці. Всередині закипає образа. Дача ця то моя розрада, вкладала душу так, як у землю зерно кидають: з надією. Микола допомагав, та без особливого завзяття більше, як обовязок. А їхня рідня зявлялася тільки, коли все буяло і цвіло відпочити, поїсти малини та полежати в гамаку.
Доброго дня, Парасковіє Семенівно, намагаюся говорити спокійно. Справді, сюрприз. А ми тут у роботі.
Робота не вовк, розсміявся Сашко, витягуючи ящик пива. На городі лишиться! Вихідні для відпочинку! Миколо, тягни мангал, зараз святкуватимемо!
Люба вже причепурюється, блукаючи ділянкою.
Ганнусю, де шезлонги? Я ж загоряти приїхала. І слухай, малина достигла вже чи ще зелена?
Ще зелена, сухо відповідаю. Шезлонги в сараї, пилюкою засипані.
Так Микола дістане і вимиє! відрізала свекруха й розташується в моєму улюбленому кріслі-качалці на веранді, яке я собі для вечірніх читань придбала. Ганно, швиденько вмийся, у лад наведися господиня ж не раб. Стіл накривай: салатик поріж з огірочків своїх та зелень, а мясо чоловіки зроблять.
Вона, роздивившись город, кинула:
Трава біля плоту аж в небо вилізла не порядок. Миколо скосить, не переживай.
Кинула я погляд на чоловіка стоїть бідолаха, голову опустив. Знали ми, що ці вихідні розписані до хвилини: перекопати дальній кут, пофарбувати паркан, розібрати стару теплицю, ввечері мала приїхати машина з перегноєм. А зараз наче самі не при собі, тутешні курорти обслуговуємо.
Усередині щось клацнуло. Я спокійно сказала:
Миколо, підійди, будь ласка.
Відійшли до колодязя.
Ти знав, що вони приїдуть?
Ні, клянусь, Ганно! Мама тільки питала, де ми, а про приїзд ні пари з вуст. Не виганяти ж їх тепер? Давай вже, переживемо, посидимо, мясця пожаримо
Знову переживемо? Минулі вихідні ти маму возив на базар, ще раніше Любине свято. Вже й літо минає, а роботи стоять. Не зробимо зараз те, що треба саджанці загинуть.
Ганно ж
Ніяких Ганно. Це моя батьківська дача й мої порядки! Хочуть відпочивати? Чудово. Праця на свіжому повітрі лікує.
Вертаюсь до сарая, дістаю три лопати, граблі, сапу та банку фарби. Кладу інвентар перед опешилою родиною, аж зашурхотіло.
От що, шановні гості. Раз вже прибули без запрошення, давайте поєднаємо приємне з корисним. У нас трудовий день.
То що це ще таке? сердито смикає ногою Люба. Жартуєш? Ми ж на відпочинок приїхали!
Я не кухарка і не розвага для відвідувачів. Я тут працюю. Хочете зостатися допомагайте: хто не робить, той не їсть! Так казали ще наші діди.
Парасковія Семенівна, відкусивши яблуко, завмерла:
Ганно! До чого дійшло! Ми приїхали до сина, а ти матері праця велиш!
Микола, не зводячи й ока, підійшов поруч.
Парасковіє Семенівно, давайте без криків. Дача Ганнина спадщина ще від баби Марти, задовго до нашого шлюбу. Тут вона господиня. Я допомагаю, бо ми разом. А ви усього ласкаво прийшли. Хочете шашлику? Ось вам робота.
Я простягаю лопату Сашкові:
Тобі відповідальна ділянка перекопати оцей шматок під парканом, глина там. Не перекопаєш мангал не розпалюємо.
Сашко аж захлинувся пивом.
Ти що, Ганно? Я ж у відпустці!
Відпустка для душі це рух. Лопата зручна, не біда. Люба! подаю їй граблі. Вітром підметеш всю траву за хатою, віднесеш в компост. Моркву теж прополеш. Загар так загар, рівний.
Я ж манікюр зробила! Мамо, скажи щось!
Парасковія Семенівна нависла:
Досить! Миколо, віднеси це залізяче! Будемо варити борщ. А ти, Ганно, якщо гості не потрібні, сказала б одразу! Не гоже так при матері!
Ви ось нещодавно казали, що на зарядці стрибали три години, парирую спокійно. Тож сили у вас є. Вам найделікатніше: пофарбувати пліт. Фарба не смердюча, пензлик новий.
Ми поїхали! гукає свекруха. Сашко, збирайся! Ніс нашого тут більше не буде!
Схрестивши руки, стою рівно.
Нікого не виганяю. Чесний обмін: допомога гостинність. Не хочете працювати не заважайте, я робитиму своє мені діло не чекає!
Миколо! волає Парасковія Семенівна. Ти ж чоловік чи ганчірка?
Микола подивився на рідню, тоді на мене змучену, але незламну, і тихо сказав:
Мама, Ганна права.
Що?! захуркотіли гості.
Вона права, голос став твердіший. Це її дім, її земля. Я пообіцяв допомогти. Ми працюємо. Хочете відпочинку на базу їдьте, там усе є. А тут наш порядок.
Повисла важка тиша. Ж-ж-ж джміль трусить півонії. Парасковія Семенівна аж скрипить зубами.
Ну й годі Дякую, синку, радував матір Їдемо, Сашко, нічого з цими куркулями повітря дарма нюхати.
Швидко зібрали речі, навіть пакуночок з мясом прихопили. Валіза з пивом грюкнула у багажник, Люба кидала сердиті погляди у мою сторону. Перед тим як зачинила двері, свекруха прошипіла:
Ще згадаєш! Як стакан води доведеться питати не дзвони!
Машина з ревом рвонула до воріт, здіймаючи куряву.
Ми з Миколою стоїмо серед двору і так солодко, тихо стало. Наче кисень раптом чистішим став. Я сіла на східці до веранди, ноги ватні, але серце спокійне.
Чоловік сів поруч, взяв за руку:
Як ти?
Думала, побють, хихикнула я. Або проклянуть.
Прокляли вже, мабуть, зміявся Микола. Та минеться. Мама гаряча на язик, швидко відійде. Люба ще посопить не страшно.
Дякую, що підтримав. Я не сподівалась
Слухай, вони ж і не поцікавились, як у нас справи. Одразу дай, накрий, пошикуй. А ти тут кожен день вкладаєшся Це ж твій дім.
Посміхаюсь:
Наш, Миколо. Якщо готовий вкласти серце, а не тільки шашлик їсти!
Готовий, усміхнувся. До речі, лопату Сашко кинув. Я пішов, дороблю. Ти казала важливо.
Пішов до паркану впевнено, аж лопата дзвякнула по глині. Дивилась у слід із теплотою. Вперше за довгий час відчула: ми команда.
Встала, стріпнула штани. Сонце високо, а ще багато роботи. Та цього разу не в тягар.
За годину Микола, мокрий та щасливий, закінчував перекопувати важке місце. Я прийшла з глечиком домашнього узвару.
Перепочинок, наказала.
Сіли на ганку веранди, де ще недавно кипіли пристрасті.
Знаєш, замислився Микола, вони так і не зрозуміли
Що саме?
Що діло не в роботі. Сказали б: «Чим допомогти?», ми б і самі дали їм відпочити. А так з налету
Діло в повазі, Миколо. Не можна в чужу хату зі своїм порядком. І чуже зусилля не повинно бути само собою.
Миколин телефон обізвався: повідомлення.
Від мами Пише: «На турбазі. Дорого, їжа гидота. Совісті у вас нема».
Я засміялася:
Зате відпочивають, без лопат.
І без нашого шашлика, жартує Микола. Мясо ж вони забрали?
А у нас картопля молода, кріп і оселедець. Та ще й тиша…
Вечір спустився на село мяко, майже непомітно. Цвіркуни тишком-нишком, десь у полі собака гавкнула. Ми з Миколою доробили паркан, брудні, але щасливі, вечеряли картоплею з маслом смачніше за всякий ресторан.
Бачиш, мовила я, занурюючи хліб у пахучу олію, це був корисний урок.
Для них?
І для них, і для нас. Ми навчилися казати ні. Це не так і страшно.
Страшнувато, зізнався Микола, але того варте. Слухай, Ганно. А давай наступні вихідні просто побудемо удвох. Жодних гостів. Хіба що теплицю розберемо.
По руках, всміхнулася я.
Раптом загуркотіла машина. Я напружилась, вилку опустила.
Та ні, до Петра сусіда їдуть, зазирнув Микола у вікно.
Всередині стало зовсім спокійно. Дача таки моя фортеця, а чоловік став справжньою опорою. Так ми і прожили той день подалі від навали родичів і клопоту.
Згодом, якось у середу ввечері, коли ми були вдома у Львові, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Парасковія Семенівна без шляпи, без супроводу, з пакунком у руці, зніяковіла.
Можна? несміливо перепитала.
Ввійшла на кухню, сідає, ставить пакунок:
Тут пиріжки, з капустою. Власноруч.
Я здивувалася:
Дякую. Проходьте.
Микола вийшов зі своєї кімнати зупинився в дверях.
Мамо, щось трапилось?
Та трапилось, зітхнула. Соромно стало. Не знаходжу собі місця. Зінька, сусідка, розповіла, як її невістка з хати вигнала, коли прийшла повчати. Я й собі подумала Та що ж я, хіба не така сама? Приперлася, покомандувала. А ви працюєте, земля у вас як картинка Не те що раніше.
Помовчала трохи, крутить сумку:
Та вибачте вже дурепу. Я звикла, що Миколка мій дитина слухняна. А він виріс. І жінка в нього з характером це добре, у наш час потрібно.
Я глянула на чоловіка не чекала я вибачень.
Все гаразд, Парасковіє Семенівно, лагідно сказала, ставлячи чайник. Минулося. Просто ви нас зрозумійте: і в нас свої плани.
Зрозуміла, доню, зрозуміла. Без попередження більше ні ногою. І працювати над вами омину. А Люба Люба ще ображається, каже, манікюр би зіпсувала. Та то їй, молодій, наука.
Того вечора сиділи довго над чаєм та пиріжками. Розмова йшла зі зупинками, але крига скресла. Кордони, які я так наполегливо відстоювала тієї суботи, не зруйнували родину вони її зміцнили. Бо повага, добута потом і лопатою, набагато цінніша за мовчазне невдоволення.
А лопати тепер на видноті: щоб нагадували важка праця робить не тільки город, а й родину міцнішою. Коли через місяць дзвонили знову: Можна допомогти на дачі? засміялася і знала: перемогли ми.
Ось така то історія. Якби вона не відбулася не навчилася б я берегти свою землю і свої кордони.
