Несподіваний союз: як зять і теща стали однією командою
Ганна Іванівна акуратно спакувала в кліточкову сумку домашню картоплю, соління, пару баночок варення та вирушила в гості до доньки та зятя. — Лізонько, я вже у потязі. Нехай Віталій мене на вокзалі зустріне, сумка важкувата, — подзвонила вона доньці. — Звісно, мамо, зустрінемо, — відгукнулася Олеся. Вранці, ступивши на перон, Ганна почула: — Мамо, ми тут! — Вона обернулася… і завмерла. Поруч із вагітною донькою стояв підтягнутий, доглянутий чоловік, і це явно був не той неголений, похмурий водій-далекобійник, до якого вона так і не змогла знайти підхід.
А раніше Віталій і не думав про шлюб. У тридцять сім він досі був вільним і наполегливо пояснював друзям на рибалці, що ще не зустрів ту, яка «запалить іскру». Одні йому заздрили: мовляв, нема дружини — нема й нарікань. Інші зітхали: все ж таки приємно, коли вдома хтось чекає. А жартував, що хоч бонус у нього є — ніякої тещі.
І раптом — грім серед ясного неба. На заправці він побачив Її. Олесю. Дівчина з блакитними очима та бейджиком на грудях ніби зійшла з його мрій. Вона усміхнулася йому — і все, пропав чоловік. Наступного вечора він під’їхав на тому ж джипі, сховав за спиною букет і, тремтячи, промовив: — Привіт, Олесю… Можна запросити вас у кафе?
З того дня все покотилося, як снігова лавина. Ось і весілля. Віталій уперше за роки поспішав додому, а не до готелю. Повертався з рейсів, ніби на крилах. Вперше почув себе не просто чоловіком, а мужем. А потім — і майбутнім батьком. Все йшло чудово… якби не знайомство з тещею.
Ганна Іванівна виявилася не з боязких: інтелігентна, холоднувата, суворо вихована жінка. При першій зустрічі вона прийняла зятя з крижаною ввічливістю. А коли Віталій доброзичливо назвав її другою мамою, різко відповіла: — Звідки ви взяли, що я вам мама?
Він не образився. Просто зрозумів: доведеться заслужити її довіру.
Минув рік. Олеся — на останньому терміні. Віталій повернувся з рейсу, і дружина тривожно заглянула йому в очі: — Мама збирається до нас на кілька днів… — О! А я думав, щось серйозне! — засміявся він. — Маму так маму. Тільки ось… — і з досадою почесав бороду.
— Тільки ось, — підхопила дружина, — підстрижися, поголися. Мамі не подобається, що ти на діда схожий. — А тобі? — Мені подобається, але мама — це мама…
І Віталій підкорився. Підстригся, поголився, подивився у дзеркало — і сам себе не пізнав. На вокзалі Ганна Іванівна ледь не спіткнулася: перед нею стояв уже не неголений далекобійник, а підтягнутий, молодшавий чоловік. На її обличчі з’явилася усмішка — тепла, здивована. А Віталій відчув, що… радий бачити цю жінку. Щось у ній змінилося. І, здається, у ньому теж.
За вечерею він втік до кімнати — почався матч. Увімкнув тихо, щоб не заважати. І раптом — голос за спиною: — Василю, звук додайте! Я теж футбол люблю! І баскетбол.
Він обернувся. Ганна Іванівна стояла із щирим інтересом. І коли вони разом вболівали за одну команду, він зрозумів — це буде не звичайний візит.
Наступного дня вони з Олесею збиралися на рибалку. Намет, снасті, продукти. Ганна Іванівна запитала: — Ви, випадково, не на рибалку? А я з вами! Намет Віталія візьміть — я й юшку зварю, за вуха не відтягнете!
На природі теща була у своїй стихії: багаття, дрова, навіть стіл з пеньків. Вона сміялася, жартувала, сяяла — ніби помолодшала на двадцять років. Юшку зварила таку, що Віталій тричі просив додатку. А потім вони вже були на «ти». І навіть жартували, що якщо Олеся в старості буде такою, як її мама — він буде щасливим.
Ганна обняла доньку і тихо сказала: — Як же добре, що ви в мене є…
І в цю мить Віталій зрозумів: жодний чемпіонат світу не замінить цього — свого, справжнього.
