Сьогодні знову розгнівалося небо. Вже кілька ночей поспіль воно сердиться: гримить, гупає, ніби хтось зверху зриває величезні камені й кидає їх просто в землю. Я та мама прокинулися одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притиснула до себе й повела до ванної.
Коли починається цей страшний гуркіт, ми завжди ховаємося там — у найменшій кімнаті нашої оселі, біля відра та рушників. Ми сіли на холодну підлогу. Мама шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровим, щоб знову настав спокій… щоб закінчилася війна.
Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне — тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим та шумним. Так сказали мені хлопці з подвір’я. Хоча я їх давно не бачив — мама не дозволяє мені виходити на вулицю. Сама вона виходить лише раз на день — до магазину. Купує тільки хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… і нудно. Я згадав про Мішку — мого м’якого ведмедика. Він завжди допомагав мені, коли було страшно.
— Мамо, принеси мені Мішку, будь ласка, — попросив я.
Вона подивилася на мене, міцно притиснула.
— Зараз?
— Так, я хочу його обійняти. Він допоможе.
Мама завжди робила все, що я просив. Навіть дві порції морозива за день — і то дозволяла. Вона кивнула, посміхнулася й сказала:
— Тільки не виходь звідси, добре?
Я пообіцяв. І став чекати.
Минуло, мабуть, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось грюкнуло так, що весь будинок здригнувся. По підлозі покотилася кахля, що відпала від стіни. Я злякався. Дуже сильно. Але мама сказала не виходити, тож я лишився. Почав рахувати — від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде після ста. Мама обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, то навчуся цього. Я дуже чекаю того дня.
Я знову почав рахувати, але мама не поверталася. Я став кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Пил висяв у повітрі, наче густий туман. На підлозі — уламки. Усе було не так, як раніше. Я підійшов до кімнати, де ми зазвичай дивилися мультики. Там лежала стіна. Половина стелі теж обвалилася. Десь під завалом мав бути і Мішка… і, можливо, мама.
Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.
Я подумав, що мама злякалася й вибігла на вулицю. Напевно, вона чекає мене там. Я мусять знайти її.
Я помітив, що її капці залишилися в коридорі. Значить, вона втекла босоніж. Я натягнув куртку й вийшов на вулицю.
На дворі було темно й страшно. Холод проймав до кісток. Я озирнувся — і не впізнав свій район. Усе було іншим. Один дім перетворився на купу каміння. У іншого не було стіни. Магазин, де мама купувала хліб, став чорним і мертвим.
«Мабуть, вулиця вночі завжди така», — подумав я. «Або це все зробила війна…»
Якщо війна така зла й усе руйнує — чому її ніхто не покарає? Чому дорослі її бояться й мовчать? Чому ніхто не поставить її в кут?
Якби війна була поруч — я б сильно штовхнув її ногою. Я б крикнув: «Йди звідки прийшла! Ти зла й погана!» І вона б злякалася. Бо я — сильний.
Я йшов до нашої площі, де раніше завжди літали голуби. Сьогодні їх не було. Я підвів очі — і побачив: з неба падає зірка. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Вона ніби летіла просто до мене.
Я знав: коли падає зірка — треба загадати бажання.
Я став на коліна. Так, як робить мама, коли молиться. Заплющив очі.
«Нехай мама знайдеться. І Мішка теж. І нехай війна піде назавжди.»
Більше я нічого не просив.
А потім зрозумів: іноді найменші бажання — це те, що робить нас найсильнішими. Бо вони про любов. І про те, що важливіше всього.
