**Нещаслива операція**
Ярослав не вийшов, а вивалився з авто. Лише три рядові операції, а відчуття, ніби цілу зміну таскав мішки. Спина гула, голова тріщала, очі вогнем палили.
Дома він плюхнувся на диван, не роздягаючись, заплющив очі й миттєво провалився у сон. Прокинувся від нав’язливої мелодії дзвінка. Шия заніміла від незручної пози, тіло ватне. «Трясця. Схоже, захворів», — подумав Ярослав і з трудом розліпив повіки.
Телефон замовкав на кілька секунд, а потім знову вибухав. «Треба було давно змінити цю мелодію». Він неохоче дістав телефон з кишені.
— Так, — хрипко відповів він, прочистив горло. — Так, — повторив вже твердіше.
— Ярику, я в аеропорту. Літак через годину. У батька інфаркт. Підміни, будь ласка? Більше нікого попросити, — почув голос колеги й друга Богдана Шевченка.
— Я… погано себе почуваю. Захворів. Подзвони Олегу.
— Та годі. Випий кави, вітамінів. У Олега дружина, знаєш, позазміню сприйме як зраду. Іван ще зелений. Петро не витягне дві зміни, не той вік. Я за два дні повернусь. Виручиш? Відпрацюю.
«Тобто помри, але друга рятуй. Не в час», — подумав Ярослав.
— Гаразд, — зітхнув він.
— Що? — перепитав Богдан.
— Добре, кажу. Підміню. Щасливої дороги.
— Ти справжній друг! Я тобі… — почав щебетати Богдан, але Ярослав не став слухати, відключив телефон.
До ночної зміни ще був час. Він прийняв душ, поголився, випив міцної кави. Стало трохи легше. Їхати назад у лікарню, звідки він лише кілька годин тому вибрався, не хотілося. «Впораюся. Може, пронесе», — подумав Ярослав і почав одягатися.
У відділенні кілька годин було тихо. Нестерпно тягло у сон, голова клонилася до столу. Він струсив дрімоту. Чергова чашка кави допомогла ненадовго.
— Ярославе Володимировичу, — почув він голос здалеку. Хтось тряс його за плече.
Таки заснув. Він підвів голову. Перед ним стояла медсестра Оксана.
— Там хлопчика привезли…
— Зараз спущуся, — сказав він, скидаючи рештки сну.
Ярослав вмився холодною водою, поки грілася кавник, насипав у чашку дві ложки кави, подумав і додав ще одну. Випив, обпікся, поправив шапочку і пішов униз.
Хлопчик років дванадцяти лежав, скорчившись, на лавці. Ярослав обережно оглянув його.
— Ви мати? — звернувся він до блідої тендітної жінки.
— Що з ним, лікарю? — підняла на нього великі очі.
— Чому раніше не викликали швидку? — різко спитав він.
— Я… прийшла з роботи, син робив уроки. Потім його зірвало. І температура піднялася. Він приховував, що живіт болів кілька днів. Що з ним? — схопила його за руку.
— Оксано, каталку! — крикнув він. — Підпишіть згоду на операцію.
— Операцію? У нього апендицит?
— Перитоніт, — сумно подивився на неї.
У її очах застив жах.
— Підпишіть. Час на вагу, — повторив він.
Вона, не читаючи, підписала й знову вчепилася в його руку.
— Лікарю, врятуйте мого сина!
— Зроблю все можливе. Не заважайте.
Оксана вже підкатила каталку. Вони переклали хлопчика і повезли до ліфта. У порожньому коридорі лунали їхні кроки і скрип коліс.
Жінка йшла слідом, щось говорила, але Ярослав не слухав, думав про операцію.
Коли він увійшов до операційної, хлопчик уже лежав під наркозом. Усе відійшло на другий план. Руки робили свою справу, мозок працював чітко. Операція тривала вже другий годині. На мить Ярослав заплющив очі, але крик Оксани повернув його до реальності.
З-під пальців хлинула кров, затопивши поле.
— Тиск падає! — крикнув анестезіолог.
Ярослав повільно вийшов із операційної. Одяг прилип до спини, ноги тремтіли від напруження. Він прислонився до холодної стіни. До нього бігла жінка. «Мати», — здогадався він.
Вона зупинилася за крок, наче вдарилася об невидиму стіну. Очі великі, втомлені страхом.
Ярослав відвів погляд. Жінка то зітхнула, то схлипнула, закрила рота рукою й захиталася. Він встиг підхопити її, посадив на стілець біля дверей.
— Оксано, нашатир! — крикнув у порожнечу коридору.
Оксана підбігла, піднесла до її носа тампон. Жінка здригнулася, відштовхнула руку і розплющила очі.
— Ви в порядку? — подивився він на неї.
Вона не відповіла. Повільно підвелася й пішла. Ярослав дивився їй услід. «Лише жінка може так… витримати все», — подумав він.
У ординаторській він довго сидів, схопивши голову в долоні. Потім почав записувати хід операції. Чесно.
— Ярославе Володимировичу… — увійшла Оксана.
— Що? — відірвався від записів.
— Ви не винні в смерті хлопчика, — тихо сказала вона.
— Зроби кави. Міцної, — кинув він, не піднімаючиВін зрозумів, що його майбутнє не у скальпелі, а в її очах, які вчили його жити знову.
