Просто така доля
Марійка поспішала додому. Під розталим снігом траплялися острівці льоду, ноги роз’їжджалися, що заважало їй іти. На дорозі стояли калюжі. Машини, що проносилися повз, оббризкували зазевавшихся пішоходів брудною водою. Марійка трималася подалі від краю тротуару.
Доки дісталася додому, спина стала мокрою, а ноги гули від втоми, і ще промокли. Давно вже треба було купити нові чоботи.
У передпокої Марійка безсило опустилася на пуф. Зняла чоботи й пошевелила пальцями у мокрих колготках. Подумала, що добре б зараз випити міцного чаю з лимоном, щоб не захворіти. Не встигла поставити чоботи біля батареї, як почувся стук у стіну. Так мати кликала Марійку — била ложкою об стіну. Марійка зітхнула й пішла до мами.
— Що, мамо?
Мати щось невиразно пробурчала у відповідь.
— Я була на роботі. — Марійка підійшла до ліжка, поправила зсунуту ковдру. Від неї пахнуло сечею. «Підгузник переповнений», — зрозуміла вона.
ДійВитягнувши новий підгузник із коро́бки біля ліжка, Марійка переодягла матір, не звертаючи уваги на її незрозумілі звуки, адже знала — це просто її доля.
