**ВАСИЛЬКО-ОДНОЛЮБ**
Василько що вихідних возився зі своїм мотоциклом у гаражі біля будинку. Навколо нього товілися хлопці, присідаючи коло «залізного коня», немов зграйка горобців. Вони пильно стежили, як господар чистив двигун, підкручував гайки або натирав блискучими нікельовані деталі.
— Оце так швидко їде! — захоплено повторювали хлопці. — Василю, а нас покатаєш?
— Не можна вас катати, ще малі. Мотоцикл — річ серйозна, не велосипед…
Хлопці зітхали, і тоді Василько поступливо додавав:
— Ну, хіба що пару кіл по двору…
«Горобці» раділи, а потім тікали на футбольне поле, схопивши м’яч. Василь повертався додому, мився, а мати бурчала:
— І коли в тебе з’явиться дівчина? Ось у Ковальових уже другий син одружився, а вони обидва молодші за тебе. Про що ти думаєш? Вже не хлопець, щоб у гаражі з залізом колупатися…
Залізом вона називала і стареньке авто діда, яке той віддав Василеві, коли той повернувся з армії. Василько довів машину до блиску: поставив на хід, перефарбував — тепер вона сяяла, як нова.
— Мій «Запорожець» немов знову народився. Я стільки в нього вклав — заради дідової радості. У такому стані його й продати можна, але тепер уже шкода… — пояснював він матері.
— Все добре, але вже шостий рік, як ти з армії, а дівчини так і нема. Хвилююся, що залишишся із своїм залізом, а щастя — у родині, сину… — зітхала Ганна Степанівна.
— Та де ж я дівчину знайду? На танці не ходжу — не люблю ногами дригати, у кіно темно — нікого не розгледіш, — сміявся син.
— Так і є. І про що з тобою порядній дівчині говорити? — хитала головою мати. — І це моя провина. Ні книжок ти не читав, окрім шкільної програми, ні театру у нашому місті нема, а до музею тебе і вовком не затягнеш. У тебе в голові лише мотоцикли, машини й техніка.
— Та я ж і працюю в сервісі, мамо, — відповідав Василь. — Повір, мої руки потрібні.
— А від мила вони не відмиваються, мій Саморобочку. Усі рушники перепачкав, я вже темні вішаю, якщо помітив. І яка дівчина буде з тобою про машини розмовляти? — усміхалася мати.
— Яка? — дивився Василь на свої руки. — Та яка полюбить…
— Для початку хоч у музей зходив би, щоб підняти свій культурний рівень, сину.
— І що я там робитиму? Один? Ні за що, — категорично відмовлявся син.
— Та чому один? Зараз літні канікули у твого племінника Андрійка. Веди його, а сестра тільки порадиться, — наполягала мати. — Прогуляйтеся містом, у кафе морозива поїсте — ось тобі й культурний вихід.
— Розвідка щодо панянок? — уточнив Василь, посміхаючись через мамин план.
Минуло кілька днів, і за вечерею мати оголосила:
— Завтра субота. До нас Андрійко прийде.
— І що? — не зрозумів син. — Нехай приходить.
— Я обіцяла йому, що ви до музею підете, — нагадала мати. — Він радий і чекає. Прийде у святковому.
— А… — згадав Василь. — То все-таки музей? Ну, гаразд, схВасиль і Андрійко зайшли у музей, і там, серед старовинних експонатів, серце хлопця знову затріпотіло, коли він побачив Оксану — ту саму дівчину, що колись вела шкільні радіопередачі, а тепер стояла перед ним, усміхнена, з тими ж блакитними очима, що запам’яталися йому назавжди.
