**Чужі в моєму домі**
У ту суботню добру Оксана вирішила заїхати до батьківського дому. З моменту, як пішла її мама, минуло всього три місяці, а вона досі не наважувалась розбирати речі. Хата стояла пусткою, без догляду. Сусіди — самі пенсіонери: хто до дітей перебрався, хто здавав житло квартирантам. Колись поряд жили Шевченки, з дітьми яких Оксана гралася в дитинстві, але тепер і в тому будинку юрба якихось підозрілих типів — просити придивитись було нікого.
Чоловік із світанком поїхав на рибалку, а їхня підліткова донька, занурившись у навушники, відмахнулась від запрошення провести день разом. От і вирішила Оксана: годі тягнути. Поїду, подивлюсь, може, почну розбирати, а потім заскочу до Тетяни — подруга вже сто років кличе на чай. Викликала таксі і, стоячи біля під’їзду, згадувала вулицю свого дитинства — затишну, тиху, зі своїм запахом і світлом. З кожною хвилиною, коли машина наближалась до дому, тривога стискала груди — так болісно бракувало батьків.
За кілька кварталів до хати вона вийшла, щоб пройтися пішки. І чим ближче підходила, тим сильніше охоплював дивний неспокій. Біля калітки зупинилась, наче в землю вкопалася.
— Що за… — прошепотіла вона.
Фрамуга у будинку була відчинена, фіранки розсунуті, хоча вона точно пам’ятала, що все зачинила наглухо. Замок — зламаний. Всередині, очевидно, хтось був. Або, що гірше, хтось досі там перебував.
Подзвонила чоловіку — абонент недоступний. Оглянулась — на вулиці ані душі. Чудова осіння субота, всі роз’їхалися. Оксана подумала про виклик дільничного, але потім її пронизала крижана думка.
— А раптом… це Віктор?
Він і справді останнім часом поводився дивно: то відсторонений, то раптом веселий, немов після доброї новини. Може, “рибалка” — прикриття, а сам він тут, з коханкою? Ця думка обпекла її. Вона не хотіла вірити, не могла уявити його в такій ролі. Але тепер вже не могла просто відмахнутися.
З десять хвилин Оксана стояла, вдивляючись у вікна. Раптом — жіночий сміх. Дзвінкий, щасливий, немов хтось насолоджувався життям… у її батьківському домі! Усе всередині її стиснулося.
І раптом — хлопнули двері. З хати вийшла струнка жінка в короткому халатику і з рушником у руках. Прямувала до прибудови із сауною.
— Коханий, ну пішли зі мною! Самій нудно! — покликала вона всередину.
Оксана похолола. Молода, гарна… Звісно, він проміняв її на таку! І тепер усе стало зрозуміло.
Стиснувши зуби, Оксана рішуче підійшла до калітки, знайшла у дворі міцну палицю й підперла нею двері сауни, щоб “гості” не заважали. Потім помітила на ґанку старий батьківський ремінь — важкий, з масивною пряжкою. “Саме те”, — подумала.
Увірвавшись у хату, вона побачила накритий стіл, пляшку шампанського й увімкнений телевізор. А на дивані у вітальні… спав чоловік.
— Ах ти негідник! У нас донька вже доросла, а ти! — закричала вона і замахнулась ременем.
— Ой-ой-ой! Що ти робиш?! Окса… та це ж я, Дмитро!
Оксана зупинилася. Це був не Віктор. Це був Дмитро — племінник чоловіка.
— Ти що тут робиш? Як потрапив?
— Та годі тобі! Двері — як папір! Мені ж жити ніде! Подумав, будинок пустий, от і… вирішив трохи пожити з дівчиною.
— З дівчиною?! — Оксана поблідла. — І ти вважав це нормою? Це не готель!
— Та чого ти, Оксан, ну сиди собі, чай пий, а ми тут трохи перебудуємо.
— Ні! Зараз же збирайтесь! І новий замок поставиш. Сам! — спалахнула вона.
— Наталя… — простогнав Дмитро. — Де ж вона?
— У сауні. Зачинений. Я її там закрила, щоб не бігала. Наступного разу дізнається, куди лізти!
Наталя незабаром вирвалася й увірвалася в будинок, розлючена й червона, як бурак.
— Це мій будинок, Дмитро, скажи їй! Я вже переказала тобі гроші на меблі!
— Твій? — усміхнулася Оксана. — Будинок у власності моєї мами, а ти, дівчино, просто потрапила на гачок хитрому племіннику.
Наталя в люті заверещала:
— Поверни гроші, шахраю! Я заяву на тебе напишу!
— І ти туди ж… — пробурмотів Дмитро.
Коли все затихло, Оксана поїхала до подруги й розповіла їй усе — від страху до сауни й ременя. Тетяна реготала до сліз.
— Оксана, ти героїня! Я б точно поліцію викликала. А ти — сама все владнала.
— Головне, що це не Віктор, — з полегшенням зітхнула Оксана. — Але замок… поміняю. І двері. Металеві!
— За сміливих жінок! — проголосила Тетяна, піднімаючи келих.
— За нас! — відповіла Оксана, усміхаючись.
