Ото ж був суботній ранок, коли Оксана вирішила нарешті поїхати до батьківського дому. Минуло всього три місяці, як не стало її мами, і весь цей час вона не могла зібратися розібрати речі. Дім стояв порожній, без нагляду. Сусіди — переважно літні люди — хто перебрався до дітей, хто здав оселю чужим. Колись поруч жили Коваленки, з їх дітьми Оксана гралася в дитинстві, але тепер і той будинок зайняли якісь незнайомці. Попросити придивити за домівкою було нікого.
Чоловік зранку пішов на риболовлю, доросла донька в навушниках відмахнулась від пропозиції провести день разом. І Оксана вирішила: годі тягнути. Поїду, огляну, може, почну розбирати, а потім заскочу до Тетяни — подруга вже сто разів запрошувала на чай. Викликала таксі, стояла біля під’їзду й згадувала свою вуличку — затишну, теплу, з її особливим світлом і запахами. З кожним кілометром, коли машина наближалася до дому, тримтіло серце — так болюче бракувало батьків.
За кілька будинків вона вийшла, хотіла пройтися пішки. Але чим ближче підходила, тим сильніше її стискала дивна тривога. Біля калітки зупинилася, мов прикована.
— Що за… — прошепотіла.
Віконце в домі було відчинене, штори розсунуті, хоча вона точно пам’ятала, що все зачиняла наглухо. Замок — зламаний. Всередині хтось був. Або, що гірше, хтось був там зараз.
Подзвонила чоловікові — абонент не доступний. Оглянулася — на вулиці ані душі. Гарний осінній день, усі роз’їхалися. Задумалася, чи не викликати дільничного, але раптом її пройняла мерзенна думка.
— А рапто… це Віктор?
Він останнім часом поводився дивно: то байдужий, то раптом веселий, немов змінювався на очах. Може, “риболовля” — прикриття, а насправді він тут із коханкою? Від цієї думки в грудях зайнялося полум’я. Вона не хотіла в це вірити, не могла уявити його таким. Але тепер ігнорувати підозру було вже неможливо.
Хвилин десять Оксана вдивлялася у вікна. Коли раптом — жіночий сміх. Дзвінкий, щасливий, ніби хтось насолоджувався життям… у її рідному домі! В середині все стислося.
І ось — хлопнули двері. З дому вийшла струнка дівчина у короткому халатику, з рушником у руках. Йшла до прибудови з лазнею.
— Коханий, ну пішли зі мною! Самій нудно! — покликала вона всередину.
Оксана застигла. Молода, красива… Зрозуміло, на яку він її міняв! І тепер усе стало на свої місця.
Стиснувши зуби, вона рішуче підійшла до калітки. Знайшла міцну палку й підперла нею двері лазні, щоб “гості” не перешкоджали. Потім на ґанку помітила татовий старий ремінь — товстий, з важкою пряжкою. «Саме те», — подумала.
Увірвавшись у дім, вона побачила накритий стіл, пляшку шампанського й увімкнений телевізор. А на дивані в вітальні… спав чоловік.
— Ах ти негіднику! У тебе вже доросла донька, а ти! — крикнула вона й замахнулася ременем.
— Ой-ой-ой! Ти що робиш?! Оксан… та ж це я, Дмитро!
Оксана зупинилася. Це був не Віктор. Це був Дмитро — племінник чоловіка.
— Ти що тут робиш? Як взагалі сюди потрапив?
— Та годі тобі! Двері — мов із картону! Мені ж жити ніде! Подумав, будинок порожній, то можна трохи пожити з дівчиною…
— З дівчиною?! — Оксана зблідла. — І тобі здається, що це нормально? Це не хостел!
— Та чого ти, Оксан, ну посидь, чайку випий, а ми тут трохи поживемо.
— Ні! Зараз же збирайтеся! І новий замок ставиш. Сам! — спалахнула вона.
— Наталя… — зітхнув Дмитро. — Де вона?
— У лазні. Закрита. Я її там замкнула, щоб не мішала. Наступного разу буде знати, куди лізти!
Наталя незабаром вирвалася й ускочила в дім, червона від злості.
— Це мій будинок, Дмитро, скажи їй! Я тобі вже гроші на меблі переказала!
— Твій? — усміхнулася Оксана. — Будинок у власності моєї мами, а ти, любонько, просто потрапила на гачок хитрому племіннику.
Наталя в люті закричала:
— Повертай гроші, шахраю! Я заяву подаватиму!
— Ну і ти туди ж… — буркнув Дмитро.
Коли все затихло, Оксана поїхала до подруги й розповіла усе — від страху до лазні й ременя. Тетяна реготала до сліз.
— Оксан, ти героїня! Я б одразу поліцію викликала. А ти сама все вирішила.
— Головне, що це був не Віктор, — з полегшенням зітхнула Оксана. — Але замок — міняю. І двері теж. Металеві!
— За сміливих жінок! — підняла бокал Тетяна.
— За нас! — відповіла Оксана, посміхаючись.
