Сором, який не минає з роками
Ольга Миколаївна витерла пил зі шкла фотографії, де вона в білому халаті стоїть із колегами. Молода, посміхається, повна надій. Тоді здавалось усе життя попереду, стане чудовим лікарем, рятуватиме людей, їй усі дякуватимуть.
Мамо ти знову? голос доньки лунав з коридору. Забери вже ці світлини, нащо себе мучиш?
Не твоя справа, Оленко, буркнула Ольга Миколаївна, але руки дрижали. Краще йди посуд помий.
Олена увійшла у кімнату, сіла поруч із матір’ю на диван.
Мам, скільки можна? Минали десятиліття, а ти все не забуваєш. Ніхто вже того випадку не пам’ятає, крім тебе.
Не пам’ятають? гірко усміхнулась вона. А Марія Петрівна пам’ятає. Учора стріла її у магазині навіть голови не повернула. Робить вигляд, ніби не бачить.
Та може, вона просто не помітила! Чи окуляри вдома забула. Мам, ну досить уже себе катувати!
Ольга Миколаївна поставила фоторамку на місце й відвернулась до вікна. За шибкою дрібний дощик моросив, такий самий похмурий, як і її настрій. А колись вона так любила дощ, казала, що він змиває все лихе…
Історія почалась тридцять років тому, коли Ольга Миколаївна працювала дільничним терапевтом у районній поліклініці. Молода, енергійна, вона старалась допомогти кожному пацієнтові, пропадала на роботі по дванадцять годин. Поважали колеги, любили хворі, завідувачка ставила за приклад.
Того дня до неї прийшла на прийом Ганна Василівна Соловейко, літня жінка, що часто скаржилась на біль у серці. Ольга Миколаївна вже звикла до її візитів, знала бабуся живе сама, дітей немає, і лікар для неї єдина розрада.
Лікарко, рибонько, завітувала Ганна Василівна, сідаючи на стілець, серденько мене дуже болить. Усю ніч не спала, думала вже кінець.
Давайте послухаємо, Ольга Миколаївна приклала стетоскоп до грудей пацієнтки. Серце билося рівно, жодних ухилень не чути.
Ганно Василівно, у вас усе гаразд. Можливо, знервувались через щось?
Та що ви, лікарко! Біль такий неначе ножем! бабуся схопилась за груди. Може, укол зробите? Чи до лікарні направите? Мені так страшно самій вдома!
За вікном кабінету вже збиралась черга на наступний день, часу катастрофічно бракувало, а вдома чекав маленький син із температурою. Ольга Миколаївна втомлено тернула скроні.
Ганно Василівно, я вас яку увагу оглянула. Серце працює нормально, тиск у нормі. Прийміть валер’янку та добре висиптесь. Як погіршиться обов’язково викличте швидку.
Але ж лікарко…
Пробачте, у мене ще багато хворих. До побачення.
Бабуся повільно підвелась зі стільця, сподівано глянула на лікаря, але та вже викликала наступного пацієнта. Ганна Василівна зітхнула й поплелась до виходу.
Ольга Миколаївна забула про той візит. Вдома вона клопоталась біля сина, чоловік затримувався на службі, клопоту було по горло. Наступного дня знов прийом, пацієнти, папери, метушня.
А вранці дзвонила швидка.
Ольга Миколаївна? До вас учора зверталась Соловейко Ганна Василівна. В
Ольга Миколаївна поставила рамку на місце й відвернулась до вікна, де знову починав моросити дощ, і зрозуміла, що ніщо ні час, ні дощ, ні навіть любов рідних не зможе змити ту провину, ніж глибше вона вїдалася в її душу з кожним роком.
