Я кар’єристка. Робота завжди була для мене на першому місці, тому у свої 28 я досі одна. Чоловіки звичайно у моєму житті були. З деякими я тривалий період зустрічалася, але нічого серйозного не планувала. Серйозні відносини не для мене. Тим паче, що робота забирала весь мій час та увагу.
Зайнята новим проєктом, я пропустила зустріч зі своїм гінекологом. Коли нарешті знайшла вільний день та пішла на перевірку, була приголомшена почутим. «У вас серйозні проблеми. Потрібна операція. Скоріше всього дітей народжувати ви не зможете» – сказала мені лікарка, отримавши результати моїх аналізів.
Засмучена, зі сльозами на очах, вийшла з кабінету й направилася до виходу. Не встигла я вийти з лікарні, як мені зателефонувала тітка Надя, мамина сусідка, та повідомила, що швидка забрала мою маму.
З однієї клініки я одразу направилася до тієї, куди повезли маму. Медсестра у приймальні ніяк не хотіла повідомити мені інформацію про пацієнтів, що щойно поступили. Паспорт був на роботі, тож підтвердити свою особу я не могла. На мій крик вийшов високий статний чоловік у лікарському халаті. Попросив заспокоїтися й запросив пройти у його кабінет.
Це був особистий лікар моєї мами. Пояснив, що нічого серйозного немає, треба пройти крапельницю й через декілька днів маму випишуть. Мені стало трохи легше від почутого. Ми часто почали зустрічатися з Олексієм. Спершу суто через мою маму, а потім він запросив мене на побачення.
Наші стосунки розвивалися дуже стрімко. Через декілька місяців після першого побачення Льоша зробив мені пропозицію й ми одружилися. Перед весіллям я попередила нареченого, що не зможу народити йому дитину. Він поставився до цієї інформації спокійно, оскільки уже був одружений й мав доньку від першого шлюбу.
Тільки ми почали жити разом, як колишня Олексія, заявила йому, що планує влаштовувати своє особисте життя, тож він має забрати їх доньку до себе. Я чоловіка підтримала, та й сама хотіла відчути на собі, що таке бути мамою.
Маленька Марійка переїхала жити до нас. Ми подружилися одразу. Дівчинка була спокійною та доброю. З радістю мені допомагала, слухала та радувала своїми успіхами. Через декілька тижнів після переїду донечки я дізналася, що вагітна. Здавалося, доля усміхалася мені вдруге. Я була на сьомому небі від щастя. Навіть не думала про те, що може бути важко, адже Марійці ще й 5 не було.
З часом у нашій родині з’явився синок. Справлятися з двома малими дітлахами було не просто. На себе часу зовсім не вистачало. Потрібно було прибирати, готувати, прати, дбати та дивитися за дітьми. Чоловік не допомагав, бо завжди зникав на роботі. Але всі ці труднощі були неважливими, адже у нас щаслива родина.
Щоб не впадати у депресію та не влаштовувати істерики, я жила мріями про те, що коли діти повиростають – тоді ми з Олексієм зможемо пожити для себе. Уявляю, як наші нащадки колись дякуватимуть нам за виховання та турботу.
Минуло 10 важких, але по-своєму хороших років нашого життя. Сьогодні вся родина святкує випускний вечір старшої донечки Марії. Неприємним сюрпризом для нас став прихід на вечір її біологічної матері. Вона поводилася зарозуміло та зверхньо. Удавала, що всі ці роки брала активну участь у житті доньки, хоча насправді жодного разу навіть з днем народження її не привітала. Я не звертала на цю жінку ніякої уваги. Сьогодні важливий день для моєї дівчинки. Я не дозволю комусь його зіпсувати.
На завершення святкового концерту ведучі попросили випускників привітати батьків за любов та підтримку. І ось Марійка спускається зі сцени, підходить до мене й каже: «Мамо, дякую тобі за любов та ласку. Ці квіти для тебе!» Сльози одразу потекли по щоках, я ніколи не відчувала себе такою окриленою та сповненою любові. Правду кажуть люди: «Батьки не ті, що народили, а ті, що виховали».
