В той день ми з Іриною розлучилися після десяти років шлюбу. Ми жили останні три роки просто як сусіди, тож коли я запропонував розлучитися, вона погодилася. Ділити особливо чогось у нас не було, дітей не мали, та як Ірина хотіла зробити кар’єру. Вона залишилася жити у нашій квартирі, а я поїхав на квартиру, що залишилася мені після батьків.
Це була зима, дорога була вся в кризі, люди й машини рухалися помалу. Раптом поперед своєї машини я помітив людину, одразу їй посигналив. Вона, мабуть, задумалася, а на мій звук різко відскочила, не втрималася на ногах і впала. Я зупинив машину й вийшов подивитися, що сталося. Це була жінка, як виявилося вона впала, й пошкодила собі руку, а ще забила спину. Я запропонував їй поїхати до лікарні. Після огляду лікарі порадили Лізі, так звали мою нову знайому, залишитися на кілька днів під наглядом у лікарні.
На наступний день я навідав Лізу, завіз гостинців. Хоч і лежати їй потрібно лише два дні, серйозних пошкоджень не було, та я відчував себе трішки винним. Та й Ліза, якщо чесно мені сподобалася. На наступний день я приїхав до лікарні, щоб підвезти її додому. Та Ліза сказала, що нема є куди їхати.
Виявилося, що в той день її чоловік вигнав з квартири, тому що знайшов собі іншу жінку. Саме тому вона була така неуважна на дорозі, йшла в роздумах, що має робити далі. Вона сама з далеку, у нашому місті не має до кого звернутися, ні родичів, ні друзів. Та ще й не працює ніде. Щоб хоч якось їй допомогти, я запропонував їй пожити в мене на квартирі, поки вона знайде собі роботу та житло.
А вже через місяць після того я зробив Лізі пропозицію. І цього року ми святкуватимемо шосту річницю нашого шлюбу. Ці роки для мене були найщасливішими. У нас народилася прекрасна донечка Сніжана. Щороку ми згадуємо той нещасний випадок, що змінив наше життя, й зробив нас щасливими.