Нещодавно мій син дуже сильно вразив мене. Хоча спершу ми з чоловіком не повірили, що історія, яку він мені розповів, правдива.
Одного буднього дня Славко, мій син, прийшов зі школи додому. Та це було не так як завжди. Весь в синцях, опухлим оком, подертій курточці і розірваною шлейкою рюкзака.
Я одразу ж побігла розпитувати в нього, що ж такого сталось, як син себе почуває і хто взагалі з ним так обійшовся. Поки той роздягався, а я побігла по аптечку, щоб обробити рани Славка, вийшов до коридору чоловік.
Коханий глянув на сина та, важко зітхнувши, запитав:
– Ну і чого ти побився цього разу? Знову з Данею щось не поділили? І що то була за причина така для бійки, що ти ледь прийшов?
Так, Славко в нас хлопець хороший, але вже було в нього таке, що з другом їхні сварки доходили аж до бійок. Не можуть хлопці в перехідному періоді тримати кулаки при собі. Добре, що це не поширюється на всіх інших і вони так розбираються лише між собою.
Мені якось довелось бачити їхню бійку. Сталось це, коли вони на секції з кікбоксу щось не могли поділити, чи домовитись про щось, вже й не пам’ятаю. Тож сутички в них були доволі професійними. Недарма ж ходять туди вже п’ять років. Закінчилась вона тим, що вони обоє втомились та почали сміятись рясно. Славко сказав, що таке в них весь час смішинкою закінчується.
Ну, що зробиш, що енергії стільки, що вони люблять полупитись. Проте цього разу все обійшлось не подряпинами та синцями, а ще гірше. Ми сіли послухати історію Славка.
– Ну, розказуй, що знову з Данею не поділили?
– Це не з Данею я.
– А з ким ще? Невже став кулаки на інших простягати? — вже трохи розлючено питав чоловік. Була в нього така риса, що не дуже він довіряв словам сина. Почалось це тоді, відколи син став більш самостійним.
– Та поки йшов додому побачив, як в провулку, де не було людей, десятикласники гуртом б _или восьмикласника. Як щурі болотні, напали на одного малого втрьох! Ну ти собі уяви! Я до них підійшов, щоб трохи сполохнути та попросив відпустити хлопця, але ті де мене чули? Почали його лупцювати ще дужче, в мене послали куди подалі.
– І що далі?
– Ну а я що? Такі розуміють лише мову сили, як каже наш тренер, тому я їм трохи показав, що до чого. Правда, там був один здоровенний, то ж мені в око дісталось, та ще трохи. Тим більше, їх троє, я один. Але я переміг. Вони повтікали, хвости піджавши. А хлопця я провів додому, дав свій номер і сказав, що якщо ті будуть ще до нього лізти, то нехай звертається. Бісить мене, що мої однолітки до менших лізуть силою мінятись. Ще й гуртом на одного!
Ми з чоловіком переглянулись. Якщо чесно, трохи важко вірилось, бо це ж наче якась сцена з фільму для підлітків. Тому сказали щиро про це Ставку. Він образився на нас. Але ми через декілька годин вибачались перед ним за те, що не повірили, адже до нас прийшла мама хлопця, якого врятував Славко. Вона сильно дякувала і хотіла дати гроші, як подарунок. Але син відмовився. Як і ми.
Зараз Славко допомагає тому хлопцю та навіть запросив його в свою секцію, щоб той навчився хоч якихось основи та міг себе захистити. Я навіть подумати не могла, що Славко настільки хороша людина. Думала, що він лише з другом може кулаками помахати та й на змаганнях.
