Віктор виріс у селі. В сім’ї крім нього є менша сестра. Коли хлопець ходив у школу, то став помічати, що мама з татом до Віри ставляться краще, ніж до нього. Якщо купувати одяг, то в першу чергу Вірі. Вона дівчина, а Віктор почекає. Так до того часу, поки хлопець не закінчив школу. Знову мама говорить, що немає за що вчити сина. Адже донька просить купити їй новий телефон, і одяг поновити потрібно. Так що Віктор поїхав шукати свій подальший шлях без підтримки рідних.
Через те, що у школі вчився добре, то до інституту вступив відразу. Поселився в гуртожиток. Важко прийшлося виживати Віктору в роки навчання. Працював скрізь, де брали на роботу. І вантажником і барменом приходилося працювати. В нього мрія, здобути гарну освіту, піти працювати на гарну роботу. Наполегливість хлопця помітив один із викладачів. Коли закінчував інститут, Микола Іванович допоміг Віктору влаштуватися на роботу з подальшим кар’єрним ростом.
Роки линуть. Віктор давно одружений. Син закінчив школу, вчиться в університеті. Живе поки що з татом і мамою. В село Віктор їздив, коли живі були батьки. А після їхньої смерті дізнався, що весь свій спадок залишили Вірі. Віктору не дісталося нічого. Тому й не їздить більше. Інколи телефонує сестра, і то не часто.
Нещодавно телефонує Віра. Чоловік здивувався. Вітала з днем народження, зазвичай більше не телефонує. Взяв слухавку:
– Привіт братику. Там до тебе їде племінниця, моя доня з подружкою. Так ти прихистиш їх. Вони вступати до інституту будуть.
– Нехай поступають, молодці, зустріну, і куди їх поселити?
– Так у тебе нехай живуть. Молоді, ще встрянуть куди. А ти приглянеш, щоб не вешталися ніде.
– Як ти собі це уявляєш? Мені що, слідом за ними ходити? І жити в мене немає де. Ти була, бачила. У мене син дорослий. Куди їх покладу спати?
– Ой, не прибідняйся. Все, бувай.
Віктор стояв немов оторопілий. Що то було. Дівчат до сина у квартиру поселити? Чи до нас із дружиною? А сам роздумував. Ні не залишить у себе. Зателефонував до Миколи Івановича. Він до цього часу працює в інституті. Попросив допомогти поселити племінниць у гуртожиток. Так що коли дівчата приїхали, Віктор із дружиною запросили до столу. Нагодували, чоловік повідомив, що жити будуть у гуртожитку, він домовився.
Племінниця Настя скривилася, але змовчала. Поселили їх у той же вечір. Віктор із чистою совістю пішов додому. Через три дні Настя з подругою стояли на порозі квартири Віктора. Вона говорила, що в них закінчилися гроші, і немає за що жити.
– Куди ти потратила гроші? – запитав Віктор.
– Ми два рази пообідали в кафе і грошей немає.
– А самі не в змозі зготувати? Чи вас мами не навчили?
– Ми додому хочемо, позич дядю грошей на квиток.
– Я сам вам куплю.
Дівчата повернулися додому. А вже наступного дня телефонувала Віра, сварилася, що відправив дівчат у гуртожиток. Адже їх навчити потрібно, як із грошима поводитися.
– А ти чому не навчила? Хто тобі винен? Мені ніхто не допомагав, коли я поїхав вчитися. Як ти пам’ятаєш, про мене батьки не дбали, тільки тобі все. То чому скаржишся? Я тобі нічого не винен, і не присилай своїх дітей до мене, не приму, а знову влаштую в гуртожиток. Спасибі б сказала, а ти сваришся.
Від тих пір сестра більше не вітає брата з днем народження, і не телефонує. Образилася. А за що ображатися? Що не виховала її належним чином. Приїхали поступати, а самі по кафе ходять.
