Заміж за Максима я вийшла ще 13 років тому. І жили ми, здається, як і всі сім’ї, бувало всякого. Траплялося, що ми сварилися мало не до розлучення, а на противагу таким конфліктам були й позитивні моменти, які я й досі згадую з посмішкою на обличчі.
Після весілля ми переїхали жити у власну квартиру. Та за ці 13 років змогли побудувати свій будинок в передмісті. Самі з’їхали туди, а квартира стала джерелом пасивного доходу (тобто здавали її в оренду). Також ми мали трійко дітей, всі вони вже ходять в школу.
Загалом, все було як у людей. Обоє працювали на роботах. Щоправда, Максим заробляв більше ніж я. Та мені все підходило, адже я вже звикла до того колективу, того керівництва, того графіку. Та і вдавалося раніше звільнятися і забирати дітей зі школи, готувати вечерю, прибирати вдома. Адже ще й господарка у нас невеличка була, треба було дати лад і цьому.
Та таке мирне і розміряне життя закінчилося тоді, коли я дізналась про існування іншої жінки в житті чоловіка. Мені це розповіли, а я просто відмовлялась вірити, адже не розуміла, що не влаштовувало Максима у нашому сімейному житті.
Та згодом я усвідомила, що я не з тих жінок, які можуть пробачити зраду. От і тут було зрозуміло, що мовчати не буду.
Я влаштувала серйозну розмову і Максим довго молив про прощення. Пояснював, що це просто помилка і більше такого не повториться. Та я знала, що цієї дурниці не хочу й чути. В підсумку було вирішено віддати квартиру Максиму, а нам з дітьми дім, в якому ми живемо.
Та не встиг Максим переїхати до міста, як всі родичі почали напрошуватися із своїми порадами. От всі знали, як мені краще жити. А що найбільше ображало, майже всі вони робили мене винною у всьому, що трапилося в нашій сім’ї. Нібито я повинна була все пробачити і жити далі, адже нічого жахливого не трапилося.
Я ж впевнена, що двічі в одну річку не ввійдеш. Я не зможу з любов’ю і повагою ставитися до людини, яка зрадила мені. То що мені переступати через себе і жити зі зрадником, бо так вимагає оточення?
