Сиджу в рідному домі, рідних стінах сама-самісінька. Довгих 15 років мріяла опинитися тут, та на серці так важко. Як тільки приїхала зі заробітків, втратила коханого чоловіка. Радіти можна хіба тому, що маю троє чудових дітей, четверо прекрасних онуків. Та от нечасто бачу своїх рідних людей і навіть свій ювілей зустріла сама. Спочатку довго готувала стіл з надією побачити довгоочікуваних гостей, а потім довго плакала над альбомом з сімейними фотографіями.
На Новий рік також мріяла про гостей, а на Різдво надіялась, що мене хоча б запросять до себе. Дві доньки з сім’ями сказали, що їдуть в теплі краї на відпочинок, а син спочатку не взяв слухавку, а потім просто сказав, що поїде на різдвяні свята до давніх друзів.
В цей момент я відчула, що діти не вважають мене близькою людиною. У кожного тепер своя родина, свої турботи. А мама… А мама й сама може просидіти під каміном протягом всіх новорічних свят.
Я стала старою і нікому не потрібною жінкою. І разом з цими думками з’явилися спогади про бабусю, яку я доглядала в Німеччині. Їй було аж 90 років, вона була немічна і, можливо, трохи відгороджена від суспільства, та жінка ніколи не залишалася самотньою в період різдвяних свят. Всі діти, внуки, а інколи й племінники з’їжджалися до неї, аби провести ці чудові миті життя з людиною, яка так багато віддала для них.
Я завжди готувала їсти на ці застілля і мріяла, що повернуся додому і буду так старатися до святкувань із своїми рідними. Окремим ритуалом було б прикрашання ялинки, готування традиційних страв, декор будинку, розкладання подарунків у спеціальні шкарпетки. А тепер я усвідомлюю, що про таке навіть мріяти було розкішшю.
Можливо, діти зрозуміють, що потрібні мені, коли я буду 90-річною бабцею. Але в самотності і нестачі любові важко дожити до такого поважного віку.
Потрібно було б сказати їм, що мені образливо? – Не думаю. Тоді свята були б зіпсовані і для них. Не хочу, щоб їх мучили докори сумління. Хочу просто бути потрібною людям, які потрібні мені.
