Одного разу мій знайомий попросив відвести його дружину в село. Це було в вихідний день, тому я погодився. Я під’їхав до їхнього будинку. Знайомий вийшов і попросив почекати. Я знаю його дружину. Моложава красива жінка. Коли побачив її у дверях під’їзду, не впізнав. До нас ішла бліда замучена жінка, років на п’ятнадцять старша від тієї, якою я її пам’ятаю. Ліда сіла в машину, чоловік кивнув нам і ми поїхали. Жінка уважно дивилася у вікно, немов запам’ятовуючи. Складалося враження, що вона прощається з усім, що бачить.
Ми довго їхали містом. Вихідний день, але машин багато. Коли виїхали за місто, Ліда полегшено зітхнула. Вона довго мовчала, не відповідала на мої наміри поговорити. Потім все ж таки розговорилися. Я не стерпів, спитав, що з нею сталося? Чому так змінилася, і чому чоловік не провів її в село. До нього їхати три години.
Ліда зітхнула, потім почала говорити. Нещодавно вона дізналася, що хвора. Вийшло випадково. Ліда думала що в неї проста простуда. Пішла до лікаря, а він відправив її здавати аналізи. Коли одержав результати, викликав її до себе в кабінет. Там повідомив, що в неї онкологічне захворювання. При чому в запущеній формі. Хвороба лише наразі дала про себе знати. На цій стадії лише підтримуюча терапія. Коли чоловік дізнався, спочатку допомагав, купував ліки, готовив їсти. Але все це йому швидко набридло. Він перестав взагалі на неї звертати увагу. Знаходив причини не бувати вдома. Добре, що діти виросли та роз’їхалися. Не бачать всього цього. Ліда їм не повідомляла. Навіщо? Тільки плакати будуть, а допомогти не зможуть. Терпіла витребеньки чоловіка, тільки гірше їй робилося. Потім вирішила, поїде помирати до мами в село. Мама жива, їй вісімдесят п’ять років. Будуть удвох доглядати одна за одною.
Вона намагається чоловіка простити за його черствість. Правда не виходить у неї поки що. Можливо тому, що останній раз сказав, що не любить, коли жінка хворіє. Або видужуй, або роз’їдемося. Ліда розповідала про молодість, про своє життя. З виду завжди доглянута, а в душі буря, живучи з таким чоловіком. Він ніколи не допомагав, не жалів її. Скільки разів пропадав у других жінок, потім приходив додому, немов нічого не трапилося. А вона мовчала. Дітям потрібен батько, терпіла.
Коли ми приїхали в село, був обід. Ліда не відпустила мене. Потрібен відпочинок, говорила. Ми обідали у дворі під розложистим деревом. Бабуся, мама Ліди, жвава старенька, швиденько накрила на стіл. Там добре, тихо, природа говорить сама за себе. Я посидів із ними, потім почав збиратися їхати. Адже дорога далека. До вечора потрібно бути вдома, дружина переживатиме.
Всю дорогу додому, я думав про Ліду. Як міг її чоловік кинути дружину напризволяще. Невже не залишилося і крихти любові до тендітної згорьованої жінки. Мені жаль її. Можливо, бувши в селі у мами, буде диво і жінка піде на поправку. Така молода і таке приходиться нести на своїх тендітних плечах. Які черстві є чоловіки. Невже не розуміє, який біль завдає своїй половинці. Мабуть, у нього черства душа.
Коли приїхав додому, дружина мене чекала, переживала, що так довго. Я розповів їй про Ліду. Дружина плакала поруч зі мною. Знайомому я не телефонував. Немає бажання з ним спілкуватися. Не розумію таких чоловіків.