Неспокійна
Оксана з дитинства мріала стати лікарем. Жила з батьками у невеличкому селі, до школи бігала за три кілометри до сусіднього села. Там і школа, і поліклініка, і пошта, і навіть три магазини.
Школа була велика і нова, дівчинка з радістю вчилася, все їй давалося легко, закінчувала пятий клас.
Оксанко, вставай, що це ти вилежуєшся? голосно сказала мати, заходячи до хати з відром свіжого молока. У школу проспала. Я ж тебе будила, коли йшла до хліва.
Ой, мамо, точно! зірвалася Оксана, за дві хвилини умилася, вдяглася, схопила портфель і вилетіла з хати без сніданку. Наталя ледь встигла завернути пару млинців і сунути їй у руки.
Бігти до школи три кілометри це не жарти. Вона бігла, рахуючи телеграфні стовпи. Бігла сама усі діти вже пішли. Ступіла повільніше, щоб перевести подих, а потім знову побігла.
Спізнюся, напевно, хвилювалася вона.
У школу влетіла разом із дзвінком, швидко піднялася на другий поверх і зайшла до класу. Тільки сіла увійшла Тетяна Іванівна, вчителька української мови та літератури.
Оксанко, що це ти мов від пекла втекла? пошепки запитала Іринка, сусідка по парті. Проспала чи що? З тобою такого ніколи не бувало.
Так, проспала, прошепотіла вона, і урок почався.
Того дня у школі все було як завжди. Оксана відучилася, нарешті закінчилися уроки і вона разом із дівчатками пішла додому. Потом їх наздогнали хлопці, жартували, штовхались так весело й дістались до села.
Відчинила хату ключем, який ховали під ґанком, роззулася біля порога і залетіла у вітальню. Зазвичай удома нікого не було батько на роботі, мати теж, вона працювала листоношею. Тільки хотіла йти до своєї кімнати, як почула з маленької кімнатки важке кашляння навіть зупинилася, мов остовпіла.
Хто це? промайнуло в голові. Домовий? Мама колись розповідала про них, але Оксана сміялася, не вірила.
Зі страху заскочила до себе, зачинила двері. Поки переодягалася, прислухалась. Вийшла на кухню і знову почула кашель. Було чути, що це чоловік.
Тато на роботі Хто б це міг бути? заглянути боялася, прохід був завішаний ковдрою.
Лехенько перекусила і вибігла на вулицю, сподіваючись зустріти матір. Глянула вниз по вулиці не побачила, сіла на лавку. Повз ішов Андрійко, сусідський хлопець, сьомокласник.
Андрію! гукнула вона. Заходь до нас!
Чого? Що трапилося?
У нас хтось удома кашляє боюся, батьків немає.
Як це кашляє? Хто?
От так. Не знаю. Коли виходила нікого не було. А тепер чути. Давай разом зайдемо?
Давай, зголосився Андрійко.
Увійшли. Прислухалися тихо. Оксана показала на ковдру Андрійко підійшов і відсунув її. На ліжку лежав дуже худий чоловік, шкіра та кістки.
Добрий день а ви хто? несміло запитала Оксана з-за спини Андрія.
Бувай Буценко я твій дядько.
Оксана не знала жодного Буценка. Завісила ковдру, і вони з Андрійком вийшли.
Ну от, дядько, знизав плечима хлопець. Лякалася даремно. Гаразд, біжу мати чекає.
Оксана ледь дочекалася, коли прийде мати, і розповіла їй.
Буценко мій молодший брат Буценко. Довго сидів у тюрмі, звільнився, прийшов а сам ледве живе. Ти його не памятаєш, мала ще була.
Прийшов ледь живий, а твій батько каже: «Нехай живе у нас, очужає може, травами підлікуємо». Але я не знаю щось йому погано
Буценко колись був гульвісою. Ще в шістнадцять з такими ж парубками заліз у магазин у селі. Грошей у касі не було, але винесли цукерки, печиво, цигарки й горілку. Сховали у лісі в покинутому будинку, навіть напилися. Їх швидко знайшли і Буценко дістав три роки. Спочатку сидів у дитячій колонії, а потім його перевели до дорослої. Покарався, але звА потім одного разу, коли Оксана вже працювала лікарем у місті, дядько Буценко привіз їй великий глечик меду зі свого пасічницького господарства, посміхнувся і сказав: «Ось тобі, неспокійна, за те, що колись повернула мене до життя».
