Нескінченний сором

Автор Гнатів ОстапЧас читання 3 хв.Перегляди 8

Сором, що не минає з роками
Олена Михайлівна зітхаючи, обтерла пил з рамки світлини, де вона сама у білому халаті стоїть поруч із колегами. Молода, посмішкувата, сповнена надій. Тоді їй здавалося, що все життя попереду, що вона стане чудовим лікарем, рятуватиме людей і всі будуть їй вдячні.

Мам, знову до старого? голос доньки донесся з коридору. Прибери вже ці фото, нащо себе мучиш?

Не твоя справа, Соловейко, буркнула Олена Михайлівна, проте руки затремтіли. Іди краще помий посуд.

Соломія увійшла в кімнату й сіла поруч із матірю на диван.

Мамо, скільки можна? Минуло стільки літ, а ти все не можеш забути. Ніхто вже не памятає того випадку, окрім тебе.

Не памятають? гірко всміхнулася Олена Михайлівна. А Тетяна Павлівна памятає. Учора зустріла її в магазині, навіть голови не повернула. Робить вигляд, що не бачить.

Та може, вона просто не помітила! Або окуляри вдома забула. Мамо, ну годі себе катувати!

Олена Михайлівна поставила рамку на місце й відвернулася до вікна. За шибкою дрібно моросив дощик, такий самий похмурий, як і її настрій. А колись вона любила дощ, казала, що він змиває все погане…

Історія почалася тридцять років тому, коли Олена Михайлівна працювала дільничним терапевтом у районній поліклініці у Вінниці. Молода, енергійна, вона силкувалася допомогти кожному пацієнту, працювала по дванадцять годин на добу. Колеги поважали, хворі любили, завідувачка ставила за приклад.

Того дня до неї на прийом прийшла Ганна Петрівна Ковальчук, літня жінка, яка часто скаржилася на біль у серці. Олена Михайлівна вже звикла до її відвідин, знала, що бабуся живе сама, немає дітей, і лікар для неї єдина віддушина.

Лікарко, люба, примовляла Ганна Петрівна, сідаючи на стілець, серденько в мене розболілося зовсім. Усю ніч не спала, думала, що от вік таки викладений з дуба.

Давайте послухаю, Олена Михайлівна приклала стетоскоп до грудей пацієнтки. Серце билося рівно, жодних відхилень не чути.

Ганно Петрівно, у вас усе гаразд. Можливо, через щось перехвилювались?

Та що ви, лікарко! Біль такий, прямо кинджалом ріже! бабуся вхопилася за серце. Може, якийсь укол зробите? Чи в лікарню направите? Мені дома так страшно самій!

За вікном кабінету вже збиралася черга, часу катастрофічно не вистачало, а вдома чекав малий син із температурою. Олена Михайлівна стомлено потерла скроні.

Ганно Петрівно, я вас уважно обстежила. Серце працює нормально, тиск у нормі. Прийміть валеряну й добре виспіться. Якщо погіршиться обовязково викличте швидку.

Та ж лікарко…

Пробачте, в мене ще багато хворих. До побачення.

Бабуся повільно підвелася зі стільця, сподіваючись глянула на лікарку, та та вже викликала наступного пацієнта. Ганна Петрівна зітхнула й поплелася до виходу.

Олені Михайлівній і думати забула про цей візит. Вдома вона возилася із сином, чоловік затримувався на роботі, клопоти повно. Наступного дня знов прийом, хворі, папери, метушня.

А вранці задзвонили із швидкої допомоги.

Олена Михайлівна? Учора до вас зверталася Ковальчук Ганна Петрівна. У неї був великовогнищевий інфаркт, ми не довезли до лікарні…

Трубка випала з рук. Олена Михайлівна відчула, як кімната захиталася перед очима. Не може бути. Учора ж у бабусі усе було гаразд, серце билося рівно…

Мам, що трапилося? налякано запитала мала Соломія, яка гралася поруч із ляльками.

Нічого, доню, нічого, пробурмоті
За вікном дощ уже не моросив, а лив рівно й монотонно, немов навіть небо плакало за ту давню помилку, яку Мар’яна Семенівна, попри всі доводи розуму та слова дочки, ніколи не прощала собі.

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!