Спокійний
Після розлучення з чоловіком і поділу квартири, Маряні довелося переїхати майже на околицю міста. Дісталася їй двокімнатна халупка, яка року не бачила ремонту. Принаймні, так здалося спершу. Але вона з тих жінок, яких нічим не злякаєш загартувалася за роки шлюбу з чоловіком-деспотом.
Перед тим як купити цю квартиру, вона передивилася купу варіантів, але всі були занадто дорогими. А ця якраз.
“Тут жила наша бабуся, пояснила молода гарненька дівчина. Батьки забрали її до себе, бо вона дуже хворіє, а квартиру вирішили продати. Далеко, звичайно. Мені не підходить. Тим паче тато обіцяв підкинути грошей, щоб я купила щось ближче до них.”
Маряна кивнула, а дівчина додала:
“Ремонту, звісно, не було, але я виставила ціну нижче ринкової. Можна домовитися.”
Так Маряна і стала власницею цієї квартири, яка просто кликала ремонт. Ще один плюс офіс, де вона працювала, був у трьох зупинках на трамваї. А до цього їздила на роботу майже годину.
Її колишній, Олег, виявився справжнім тираном. Вона зрозуміла це лише через пять років після весілля, коли вже народився син. Про розлучення думала після чергової сварки. Вона ж завжди була господаркою у домі завжди сяяв порядок, але коли Олег приходив пяний, усе летіло на підлогу. Тарілки, вази, одяг.
“Що сидиш? Зараз же прибирай!” гримів він, коли вибух люті стихав.
Йому подобалось дивитися, як вона метушиться по хаті, а та була не маленькою. Він колись викупив сусідську двокімнатну і так розширив свою. Вона старалася, щоб було затишно, готувала з любовю. Але ці вибухи злості ось чого вона не могла винести. Добре хоча б, що не піднімав на неї руку.
Спочатку це траплялося рідко, але з роками дедалі частіше. Коли син вступив до університету у Львові, вона наважилася на розлучення. Пройшла крізь багато чого, але тепер, нарешті, вільна. Старалася, щоб Олег не дізнався, де вона купила житло. Грошей вистачило на квартиру і навіть залишилося на ремонт. Взяла відпустку, щоб все встигнути.
“Ремонт зроблю сама. Сантехніка в порядку, видно, що недавно міняли. Обої поклею, щось підфарбую. Якщо що знайду майстра по оголошеннях. Ну і натяжну стелю треба, перш за все.”
Майстра швидко знайшла, і стеля була готова за кілька днів. Купила шпалери, клей. Взялася за справу з ентузіазмом адже робила для себе. Допомогла подруга Наталка. Коли закінчили, обидві залишилися задоволені.
“Ну, Маряночко, яка ж краса в тебе тепер! Світло, чисто, затишно. Тільки підлогу треба поміняти класти ламінат, бажано світлий. Скажу своєму Сашкові, він добре це робить. Сам укладав у нас, вийшло дуже гарно. І тобі вийде дешевше.”
“Так, Наталко, але перед підлогою треба ще батареї підфарбувати. Не подобаються вони мені, зроблю під колір шпалер.”
“Добре, я поїду. Домовимось на новосілля, коли все буде готово!” сміялась подруга.
Недалеко від будинку був невеличкий магазин будматеріалів. Туди Маряна раніше не заходила, але фарбу можна було купити й там, замість їхати в гіпермаркет. Усередині панував напівтемрява.
“На електричці економлять, чи що?” подумала вона.
За прилавком, схилившись над якоюсь банкою, стояв продавець і нудно розмішував.
“Добрий день!” привіталась Маряна.
Він підняв голову, і вона завмерла. Перед нею стояв чоловік зі світлим волоссям і блакитними очима наче з кіно. Навіть у погано освітленому магазині вона його добре розгледіла. І згадала свої думки, з якими йшла сюди: “Чим же може здивувати мене ця околиця?”. А виявляється…
“Доброго дня. Чим можу допомогти?”
“Фарба… у вас є кольору слонової кістки?”
“Яка саме потрібна? Емаль, олійна…”
“Ой, не знаю.”
Він запросив її до стелажа, показуючи різні банки й пояснюючи:
“Ось ця для дерева, а цією добре труби фарбувати…”
“Мені батареї треба підфарбувати.”
Він поставив перед нею банку, вона розрахувалася і вискочила з магазину. Піднімаючись додому, лаяла себе за те, що не наважилася завести розмову.
“Завжди так! Як тільки хтось подобається одразу мовчу. А можна ж було попросити допомогти з фарбуванням…”
Прийнялася за роботу так активно, що до вечора все було готово. На кухні стояла розкладашка тимчасове ліжко на час ремонту, і вікно було розчинене навстіж.
“А тут вечорами спокійно, не так, як у центрі”, думала вона, засинаючи.
Вранці після сніданку взялася за пензель, але він висох.
“Значить, знову до магазину.”
Навіть зраділа, що побачить того продавця.
“Слухаю вас”, сказав він.
“Мабуть, не впізнав”, подумала вона і раптом вимовила: “Чому у вас тут так темно? Важко роздивитись товар.”
“Запитуйте розпов”А потім вона зрозуміла, що його спокій це не байдужість, а просто спосіб тримати все під контролем, і вперше за багато років відчула себе справді в безпеці.”
