— І навіщо ти мені все це розповіла? — тихим, чужим голосом запитала Оксана.
— Сама не знаю, — глухо відповіла Марія.
Вона ніби хотіла ще щось сказати, але натрапила на погляд Оксани: гострі, насторожені очі, що дивилися на людину, якій більше не вірять.
У ту п’ятницю, як завжди після роботи, Оксана й Марія зайшли до звичного кав’ярні. Цей ритуал супроводжував їх уже кілька років: келих вина, теплі розмови, сміх, рідкісні сльози. Просто дві жінки, втомлені від життя, від родини, від метушні. Тут, за цим столиком біля вікна, вони могли бути собою.
Але того вечора все пішло не так.
Оксана раптом схопилася, сяючи від радості, і, кинувши: — Пробач, я на хвилинку! — вибігла на вулицю. Марія, здивовано піднявши брову, спостерігала за нею.
Крізь скло вона побачила: Оксана обіймає якусь жінку. Стройну, доглянуту, з м’якою посмішкою. Марія завмерла.
Мить. Інша. Обличчя тієї жінки відкрилося у пам’яті. І Марію огорнув холод.
Вона знала цю жінку.
Коли Оксана повернулася, все було вже не те. Марія напружено посміхнулася:
— Хто це був?
— О, Наталя. Моя двоюрідна сестра. Чого питаєш?
— Просто… здалося, знайоме обличчя.
— Ви знайомі? Хочеш, познайомлю вас ближче? Наталя — чудова!
— Ні! — вигукнула Марія, голосно, різко. Кілька людей обернулися. — Пробач… просто не варто.
Оксана насупила гол— Що відбувається?
