У маленькому містечку Блакитне, де морський бриз переплітається з ароматом цвітучих каштанів, а вулички тонуть у зелені, Микита вперше поїхав з новими батьками до бабусі та дідуся у село. Разом із ними приїхала тітка Оксана, сестра батька, з двома своїми синами. Всі весело базікали, не зачіпаючи Микиту розпитуваннями, і він почувався на диво легко. Хлопчик швидко знайшов спільну мову з двоюрідними братами. Бабуся пригощала всіх млинцями з домашньою сметаною чи медом — на вибір. У діда була власна пасіка, і мед пахнув так, що аж голова крутилася. Микиті село здавалося казкою, а коли вони їхали додому, він усе думав: «Ось би залишитися тут назавжди…» Та в серці поховався страх: раптом його знову повернуть у дитбудинок? А ввечері сталось дещо, що перевернуло його життя.
На золоте весілля батьків Микити, Богдана та Наталі, зібралась майже вся родина. Микита приїхав здалеку з дружиною та донькою. Він служив у іншому місті, і сім’я жила з ним. Гості знали незвичайну історію його життя — важку, але з щасливим кінцем. Микита підвівся, тримаючи келих, і звернувся до батьків:
— Дорогі мої мамо і тату, здоров’я вам і довгих років! Дякую за все, що ви для мене зробили! У моєму житті було багато батьків: спочатку ті, хто дав мені життя, потім ті, хто намагався заповнити мною порожнечу у своєму. Але ви… ви подарували мені справжнє дитинство, зробили мене людиною. Низький вам уклін! Живіть довго, заради вас я готовий на все!
Наталя й Богдан дивилися на сина зі сльозами, сповненими любові й гордості.
Микита вже не вірив, що чергова прийомна родина — це надовго. Одинадцять років, а він усе ще у дитбудинку. Йому вже не хотілося покидати звичні стіни, але літня вихователька тітка Марія погладила його по голові й ніжно промовила:
— Нічого, Микитко, може, цього разу пощастить. А якщо що, ми завжди тут, чекатимемо.
— Ага, чекатимемо, — буркнув він. — Вихователька Тетяна Степанівна сказала, що перехриститься, якщо мене хтось візьме назавжди.
— Не слухай її, — махнула рукою тітка Марія. — Вона молода, ще не навчилася з дітьми знаходити спільну мову, ось і бовкнула.
Тітка Марія любила Микиту, шкодувала його, і він відповідав їй теплом і повагою. Вона заспокоювала його, щоб не переживав, якщо з новими батьками не складеться.
— Чекатимемо, звісно, чекатимемо, — додала вона. — Навіть директорка сказала, твоє ліжко поки не займати, новеньких у інші кімнати поселимо.
Микита кивнув, окинув поглядом спальню, думаючи, що скоро, мабуть, повернеться. Їхати не хотілося.
— І навіщо погодився? — розмірковував він. — Хотів же відмовитися, а ці двоє так дивилися, з якоюсь надією, шкода стало. Ну й добре, мені не вперше. Маленьким плакав, коли повертали, а тепер усе одно. Бувало, дізнаються прийомні батьки, що в них власна дитина буде, і я їм не потрібен. Навіщо тоді брали?
Микита пам’ятав, як випадково розбив телефон в одній прийомній родині. Його так лаяли, називали невдячним, а потім повернули у дитбудинок — «не підійшов». Бували різні опікуни, але Микита підріс і став хитрішим. Якщо родина не подобалася, він навмисне витворяв щось, щоб його відправили назад. Він навчився розуміти, де до нього справжня любов, а де — пустка.
Одного разу його взяла родина, де прийомна мати, Віра Петрівна, кликала його «Микитко». Який він Микитко? Він Микита, майже дорослий, а вона сюсюкає. Жили вони у великому будинку, але своїх дітей у них не було. Віра поселила його в кімнату, де все було рожевому — фіранки, плед, навіть стіни. «Мабуть, дівчинку хотіли», — подумав Микита. У кутку стояли іграшкові машинки, футбольний м’яч, але все не за розміром, не по душі. Прийомний батько майже не помічав його, жив своєю роботою, ніби купив дружині іграшку, щоб не заважала. Віра гралася з Микитою, як з лялькою: вдягала, фотографувала, хвалилася подругам, який її «Микитко» красень. Іноди водила у парк, але на каруселі для малят — Микиті було соромно поруч із маленькими дітьми.
Іноді йому було шкода Віру. Вона плакала, скаржачись подругам по телефону, що чоловік її не любить, що не може народити. Микита дивився на неї дорослим поглядом і думав: «Шкода, звісно, але в дитбудинку все одно краще, ніж у рідної матері». Ту він пам’ятав нечітко, але знав, що від неї його вчасно забрали — сусіди викликали соцслужбу. У п’ять років у дитбудинку він зітхнув вільно: чисте ліжко, друзі, добра тітка Марія.
У домі Віри Микиту втомила її опіка. Він почувався п’ятирічним. Розніс рожеву кімнату у приступі злості, мало не подряпав машину прийомного батька, але передумав. ЙЙого швидко повернули до дитбудинку, а Віру чоловік відправив на море – «відпочити».
