Вечірка без запрошення
Оксана Миколаївна приміряла перед дзеркалом третій за вечір наряд, коли з сусідньої квартири долинули перші акорди музики. Жінка скривилася, поклала синю блузку назад у шафу й прислухалася. Годинник показував сьому — ще зарано для скарг, хоча сусідка Марійка зазвичай не влаштовувала галасливих посиденьок.
— Може, у когось іменини, — пробурмотіла Оксана Миколаївна, натягуючи сірий кардиган. — Хоча попередити б не завадило.
Музика лунала голосніше, до неї долучилися сміхи й розмови. Оксана Миколаївна підійшла до стіни, що відділяла їхні квартири, й обережно притулила вухо. Голосів було багато, явно більше ніж два-три.
У двері постукали. Оксана Миколаївна, все ще вдомашньому, глянула у вічок. На майданчику стояла сусідка з нижнього поверху, Наталя Степанівна, з напружено-ввічливим виразом обличчя.
— Добривечір, — почала та, ледве дочекавшись, коли двері відчиняться. — Ви не в курсі, що в Марійки за свято? Музика лунає на весь під’їзд.
— Не знаю, — щиро відповіла Оксана Миколаївна. — Мені теж дивно. Вона зазвичай тиха.
— А може, її там і нема, — понизила голос Наталя Степанівна. — Може, хтось чужій забрався? Часи нині такі…
Жінки переглянулися. Марійка жила одна, працювала в бібліотеці, вела спокійне життя. Ніяких шумних компаній за нею ніхто не бачив.
— Давайте разом зайдемо, запитаємо, — запропонувала Оксана Миколаївна. — Якщо щось не так, викличемо поліцію.
Вони піднялися на поверх вище. Музика лилася просто з-під дверей, чулися оклики, чийсь голосний регіт. Оксана Миколаївна натиснула дзвінок.
Двері відчинилися майже одразу. На порозі стояла Марійка, але якась зовсім інша. Волосся розкуйовджене, щоки палали, у руках — келих із чимось іскристим. На ній була яскрава червона сукня, яку Оксана Миколаївна бачила вперше.
— Ой! — скрикнула Марійка, широко посміхаючись. — Дорогенькі сусідоньки! Заходьте, заходьте! У нас тут свято!
— Яке свято, Марійко? — обережно запитала Оксана Миколаївна, зазираючи через плече сусідки в квартиру.
Там справді була ціла компанія. Напевно, вісім осіб, а то й більше. Чоловіки й жінки різного віку, всі нарядні, усі з келихами в руках. На столі пишався величезний торт, закуски, пляшки шампанського.
— Та яка різниця! — махнула рукою Марійка. — Життя — от і є свято! Проходьте, частуйтесь!
— Марійко, а хто ці люди? — не здавалася Наталя Степанівна. — Звідки вони?
— Друзі! — радісно оголосила господиня. — Добрі старі друзі! Познайомились, подружились, от і святкуємо нашу дружбу!
З глибини квартири долинув чоловічий голос:
— Марійко! Іди сюди! Будемо тост говорити!
— Іду, іду! — відгукнулася вона. — Дівчатка, правда, заходьте! Або я потім до вас зайду, розповім усе!
Двері зачинилися. Сусідки залишилися стояти на майданчику, перетравлюючи побачене.
— Щось тут не так, — похитала головою Наталя Степанівна. — Наша Марійка й раптом така компанія… А чоловіки там якісь підозрілі. Один взагалі як бандит виглядав.
— Може, вона закохалась? — припустила Оксана Миколаївна. — Буває ж таке. Кохання людей змінює.
— У п’ятдесят п’ять років? Та годі тобі!
Оксана Миколаївна хотіла заперечити, що п’ятдесят п’ять — не вирок, але тут музика посилилася, і говорити стало неможливо.
Вранці Оксана Миколаївна прокинулася від тиші. Незвичної, дзвінкої тиші. Вона так і заснула під звуки музики, що затихли лише до третьої години ночі. Тепер же за стіною було тихо, як у могилі.
Збираючись на роботу, вона зустріла в під’їзді Наталю Степанівну.
— Ну що, виспалася? — язвільно запитала та. — Я от не спала всю ніч. А зранку в вікну подивилась — якісь дорогі машини коло під’їзду стояли. Тепер їх нема.
— Напевно, гості роз’їхались.
— Ось саме. А хто вони такі, цікаво? І що нашій Марійці в голову взбрело?
У обідню перерву Оксана Миколаївна зайшла у продуктовий магазин біля роботи. Біля каси стояла знайома фігура — Марійка, але тепер у своєму звичайному сірому плащі й темній хустці. Вона купувала хліб, молоко й пачку найдешевших сосисок.
— Марійко! — окликнула її Оксана Миколаївна. — Як справи? Як учорашнє свято?
Марійка обернулася, і Оксана Миколаївна ахнула. Обличчя сусідки було сірим, очі червоними, ніби вона всю ніч проплакала.
— Яке свято? — тихо перепитала Марійка.
— Ну, у тебе ж учора гості були, музика, веселощі…
— Ах, це… — Марійка відвернулася до каси. — Помилились вони. Не в ту квартиру зайшли.
— Як помилились? Ти ж сама нас запрошувала зайти!
— Не пам’ятаю, — похитала головою Марійка.Приїхали, — прошепотіла Марійка, і в її очах знову блиснула таємнича іскра, яку Оксана Миколаївна бачила лише у вечоринкові дні.
