Випадкова зустріч
Дутий пуховик Лесі грів її лише знизу. Пух зібрався грудкою, а зверху лишився якийсь прозорий плащик, який продуває всіма вітрами нашого рідного Харкова. Від снігу знизу рятували лише вовняні штани й старі бабусині чоботи, а вовняну хустку вона весь час підгортувала до плечей, щоб не протягнуло.
Машина, яку обіцяла Ірина знайома по гуртовці, підвела. Дівчата, оточені баулами з товаром, ловили попутки. Усі їхні баули в одну автівку точно не влізли б, тож розбіглися в різні боки кожен сам за себе.
Поки Леся працювала найманою у Марії Антонівни на ятці, таких проблем не було. Але грошей завжди бракувало: сама тягнула двох дітей, і от нещодавно вирішила поїхати у човниковий тур із Іриною.
Грошей, правда, більше не стало. Весь товар ще лежав на балконі, не реалізований, а ось клопотів додалося вище даху.
Тепер треба було щоранку доставляти крам до речового ринку «Барабашово», а ввечері складати все до купи, вантажити назад, тягти додому на четвертий поверх у пять заскоків, якщо син не вдома.
Ще недавно Леся співала на повний голос «Перемен требуют наши сердца». А тепер ті самі переміни негарно так, по-хамськи влізли у її життя завод, де вона працювала, закрили і скоротили. Чоловік давно «щез», і нічого не залишалося, як лізти в торгівлю. Хоча завжди була впевнена, що це їй протипоказано.
Ось вона й стояла біля траси, вляпана у снігову кашу, зовні ще молода жінка, тільки губи обвітрені, щоки червоні від протягів, а очі сльозяться.
Машини пролітали повз, оббризкуючи сірим сніговим пюре. Леся намагалась не дивитись на цю мряку краще ж глянути на засніжені крони дерев та дахи, де сніг чистий. В житті і так вистачає цієї сірості, навіщо вона ще очам?
Вона знову махнула рукою, стомлено ловлячи машину, і раптом біля неї пригальмувала така ж брудна, як і все довкола, іномарка.
До Олексіївки підкинете за людські гроші? спитала Леся, схилившись до відчинених дверей, і тут аж обімліла.
Вона впізнала його одразу. Наче й не минуло стільки літ! Здається, навіть не змінився хіба що став ще кращим. Той самий серйозний, трохи загадковий погляд, брови округлені, куточки губ у ледь помітній усмішці.
Поки вона приходила до тями, він вийшов з машини й спритно перекинув її сумки у багажник.
Леся плюхнулась на переднє сидіння, підправила хустку і почала в думках виправдовуватись була готова пояснити, чого так нещасно виглядає саме сьогодні. Бо ж і він мав би впізнати її!
Або…
Стільки років минуло. Скільки?
***
Їй тоді було двадцять два. Їхала на переддипломну практику аж у Сумську область, у лісництво. В Харкові чекав наречений Віталій. Усе йшло по плану: практика диплом весілля.
Що могли змінити три місяці у лісі? Правильно, нічого ж…
Поселили Лесю у селі Миронівка, до колоритної баби Олени. Теж працювала у лісництві, жила з глухуватим дідуганом свекром. Леся завжди була компанійською, з Оленою подружились, а за дідом приглядали разом.
Одного разу діду стало зовсім кепсько. Впав аж голосити закортіло. Побігла по сусідах порожньо. Аж тут по вулиці трактор тарабанить. Вискочив з нього хлопець статний, погляд зосереджено-загадковий.
Схопили діда, затягли в трактор, погнали до фельдшера. Потім навіть у швидку разом застрибнули, аж поки дід не опинився під наглядом медиків. Зясувалося, що працюють в одній конторі й живуть поряд. А хлопця звали Андрій.
Пізно вже на дворі, село в темряві. Як повертатися невідомо. Швидка назад не везе.
Пішли, каже. Мама мого товариша тут поряд мешкає. Переночуємо, а зранку разом на роботу.
Леся зрозуміла хлопець серйозний, приставати не стане, але вагалась.
Я в лікарні лишусь, переночую там.
Та на стільцях тих окочуришся! Не бійся тіті Олені до вподоби нові знайомства, дім на всю вулицю, а я і друг у клуні спатимемо.
І справді, Леся вперше в житті спала на пуховій перині, наче в казці. А вранці хазяйка, поки кашу на плиті мішала, розповіла, що у Андрія колишня втекла, дитину йому лишила; а сам нічого і ферму тримає, й господарством хазяйнує, і хлопцю потрібна мати…
Леся тільки посміхалась: наречений у неї є, вже майже інженер. Амбіції, плани, та й до розлучених з дітьми вона не мала інтересу.
Але стала тепер Андрія зустрічати часто там у лісі, там у їдальні. Олена жартувала:
Тобі, дитино, Андрій око поклав! Казав про тебе аж червоний став!
Та годі! Я ж з Віталієм!
Та це ж іще не чоловік, а Андрій толковий мужик, ферму збудував, техніку купує, син у нього добрий, аби мати йому…
А Лесине серце щось затіпалось. Теж ловила Андрія поглядом. Сильний, упевнений, і всі до нього з повагою. На її фоні ж як білий лебідь на болоті: висока, струнка, у легкому плащі кольору латте для місцевої грязюки аж надто святковий вигляд.
Пані, зачекайте, вас підвезу! сміялись лісники.
Коротка дорога до села, але дощик лупцює, от і направилась Леся до трактора Андрія.
А з ким твій син?
Його звати Єгорчик. З мамою моєю. Сусідка ще допомагає. В садок водимо. Росте…
А тобі що, не подобається тут?
Та нічого, нормально…
То ти ще весни не бачила! Коли все зацвіте й зазеленіє тут казка… От тільки світла нема… Ну нічого, поборемо.
Любив Андрій усе брати на себе. І що таке справжня чоловіча надійність, Леся зрозуміла тут вперше.
Його увага ставала щоразу очевиднішою: то дров нарубає, то ліки діду купить. Леся боролася з почуттями не уявляла себе селянкою, хоча й тримало в місті лише весільне безумство рідних і Віталія.
Думала: як скажу матері, що майбутній чоловік розлучений фермер, із сином, так її й «відляє». Та й на серці солодко пульсувала перша закоханість, туманячи розум разом із весною за вікном.
Решта швидкоплинна драма на тлі чужої хати, чужої дитини та ще й конкуренції у вигляді тихої Галі сусідки. Як знайомилася з Єгорчиком малий виривався, тікаючи до Галі за спідницю.
Ще й одна драма: мати Андрія наробила театру, ніби це Леся «розлучниця», хоча ж сама в куті ображено сопіла. Але все ж поїхала Леся додому до свого повернулась, міста, диплома, сім’ї.
А він стояв на пероні плечі опустив, у клітчатій сорочці, і Леся чомусь ще довго плакала у вагоні під стукіт коліс.
Та молодість заліковує. Вийшла заміж, побігла буденність, діти, робота.
**
Леся бухнулась на переднє сидіння, знову підправила хустку й почала в голові обмірковувати, що відповідати, якщо він її впізнає…
Або… Чи змінилась вона? Здається так: поправилась, губи обвітрені, на шиї цей пуховик…
Скільки ж років минуло?
Шістнадцять. Так, рівно шістнадцять.
Спершу їхали мовчки.
І погода, озвалась Леся, коли зустрічна машина полила ще трішки холодної води з калюжі.
Це в місті, озвався він, А за Харковом краса, сніг білий, дорога аж блищить.
Ви не місцевий?
То туди, то сюди. Справа. Бізнес.
Дякую, що підвезли, а то сьогодні прямо біда з машинами. Я ж зазвичай на своїй, а тут… Я вам заплачу.
Він глянув на неї здивовано-весело своїм поглядом і вона зрозуміла: упізнав.
Привіт, обережно сказала вона.
Привіт, Лесю!
Не забув, виходить? А я думала, що вже все…
Не забув, він серйозно дивився на дорогу.
І під грудьми у Лесі якось кольнуло нехай і трохи по-дурному. Вона скинула хустку аж спекотно.
Як ти, Андрію? видихнула.
Він витримав паузу. Мабуть, теж сили зібрав.
Та кручусь. Часи зараз такі… Ти ж теж, бачу, кмітлива стала.
Давно не працюєш у лісництві?
Та давно. Тої контори вже немає. Я на себе. Спочатку свинину, котлети, ковбасу… Ферма, тепер фабрика. Магазини є.
Усі зараз торгують…
Тут раптом Лесі згадалася знайома назва на упаковках ковбаси: «ТОВ Прудник». Розсміялась: невже не співпадіння?
Постривай, так ці ковбаси, котлети твої?
Ну, якось так. Смачні?
Моя мама спеціально за ними їздить. Ти диви світ тісний!
Він, ніби виправдовуючись за успіх:
Починали кустарно. Народу без роботи було ну, і розгорнулися. А далі потяглося.
Лесі стало якось ніяково: вона у старій курточці й валянках, колишня містянка-леді, а він сільський тракторист, зараз пошанований бізнесмен. Помінялись місцями!
А син як?
Андрій всміхнувся:
Троє.
Троє дітей?!
Так, три сини. А в тебе?
Син і донька, і ледве не витерла в рукав сльозу.
Єгор у ЗСУ був, повертається навесні, Слава Україні. Середній у коледжі, малий у пятому класі.
Ото вже й одружився він із Галею тією сірою мишкою. Як хотілося сказати, як шкодує про тодішню втечу! Але що зміниш?
Виявилося, Віталій накрився мідним тазом: попервах тримався, а потому перейшов на чарку й на бронь. Довелося повернутися до матері й розлучитись.
Як хотілося сказати Андрієві все! Але вийшло інше:
А мій старший у десятому, донька у восьмому. Час летить…
Так, летить.
Обом хотілося поговорити про найважливіше, а чомусь обоє мовчали.
А ти сама, без чоловіка? ніби між іншим спитав він.
Та як бачиш. Скоротили. Тепер сама на себе, ще й з базару не вилажу.
А Віталій? Трохи здивовано.
Памятаєш?
Я ж бачив тебе нареченою навіть за кортежем на власній старенькій «Ниві» гнався до самого ресторану.
Та ну! аж рота розкрила.
Серйозно. Тітка Олена сказала за день до весілля: мовляв, годі марно мріяти весілля завтра. Я скочив у машину, поїхав. А ти така щаслива, гарна. Не став показуватись. Повернувся і Галі зробив пропозицію.
Леся аж стукнулася головою об підголівник.
Ой… Якби я знала…
Та нічого. Ти була дуже щасливою. Це головне. А я повернувся й усе почав наново.
Мовчали.
Леся підібралася:
Та нічого. Я сильна. Діти майже дорослі, одяглися, вчаться. І на базарі місце добре прохідне, хоч і холодно.
Андрій слухав мовчки, з морщинкою між бровами.
А як твоя сімя? Галя?
А Галя хліб пече.
Серйозно?
Спершу вдома. А тепер своя крамничка “Українська піч”. Якось так життя склалося.
Леся пригадала: пробувала їхній хліб смачний, свіжий. Так це «та сама» Галя!
Це тут недалеко? Андрій глянув навколо. Леся згадала вже скоро їхати.
Ще квартал. Он під зеленим кіоском.
Тут він різко пригальмував, вибіг із машини, і вже наближається до ларька з квітами. Повертається в руках оберемок хризантем. Відкриває дверцята, кладe квіти на її коліна у сірих вовняних штанях.
Леся дивиться на них і білі шапки квітів на хвилинку розмиваються туманними слізьми. Швидко витирає очі. Бо ж тільки що казала, яка вона сильна жінка!
Потім він допомагає таскати баули у підїзд, а вона розгублено тулила квіти до грудей.
Зайдеш? питає несміливо, й навіть хочеться, щоб він відмовив: у хаті базар повний, речі кругом, мама з питаннями й діти десь блукають.
Та хай би й зайшов може, побачив би, зрозумів…
Ні, Лесю, мушу їхати. Справ багато, бере за запястя, тримає кілька секунд.
І біжить сходами.
Покликати? Розповісти все?
Леся дивиться вслід і раптом розуміє: йому важче, а їй чомусь легше.
Вона затягує сумки, вдома зустрічає мама питання, новини, турботи. Слухає неуважно в голові шумить, на руці ще відчуває його дотик. Роззувається, сушить чоботи на батареї, діє механічно.
Мама за нею йде, каже про своє, не розуміє, що Леся думками далеко.
Коли Леся перевдяглася й сіла до столу спитала:
Мамо, ти памятаєш, ще перед весіллям я розповідала про хлопця з практики? У Миронівці… Перший фермер на селі!
Ну… Було таке. А що?
Ти тоді сказала: “Іще не вистачало на селі жити, свиней годувати”.
І правильно сказала. Була б зараз у гної.
Я сьогодні його зустріла.
Та ні! І де?
Та неважливо. Мам, продукція “Прудник”, котру ти так хвалиш це його! А дружина господиня “Української печі”.
Мама зависла з горнятком. А тоді по-синьому видавила:
Ну, що ж… Не ми обираємо долю. Якби це було так просто люди б передрались…
І стало Лесі шкода маму.
Та ладно, мам. Все нормально ось сьогодні продала дві пари костюмів і три куртки, прорвемося! Не переймайся.
Та й справді, зітхнула мама, Краще б знати, де впадеш, то й соломи б підстелила…
За хвилину повернувся син. Високий, серйозний, трохи загадковий погляд от же Андрій, тільки років молодший.
І як тоді переконала всю рідню, що трьохкілограмова дитина народилася семимісячною? Але всі повірили Лесю легковажною не порахували.
Син сів до столу.
Мамо, тільки не кричи… Я на роботу влаштувався в кінний клуб. Кіньми опікуватись. Зарплатня погодинна. На навчанні не відібється, обіцяю!
Леся зітхнула. Учора б ще обурилась, а сьогодні…
Ну що ж, Андрійку, ти вже дорослий. Будь-яка праця почесна справа. Та й гроші тобі потрібні! Я не проти.
Син задоволено риється в борщі зрозумів: у мамі щось змінилося. Навіть не зрозумів що, але тепліше стало всередині.
Леся вночі довго не могла заснути. Вона не плакала й не журилась. Просто було якесь дивне полегшення.
Дивилась на білі хризантеми, думала про долю, про сьогоднішню зустріч, про те, що кожному час іти далі в новий період життя окремо від іншого.
Колись ця випадкова зустріч розділила її життя «до» і «після». І зараз точнісінько те саме.
А в обох ще попереду будуть сюрпризи і добрі зміни. Не зустрінуться, але таки впливатимуть одне на одного.
Усе, що стається, має якусь причину.
Ось і ця зустріч дана, аби нарешті зрозуміти щось дуже-дуже важливе.
