Випадкове побачення
Оксана вийшла з офісної будівлі й глибоко вдихнула повітря, напоєне осінньою свіжістю та ароматом опалого листя. Стояла золота осінь — теплі дні, коли можна ще ходити у сукнях, але вже прохолодні ночі.
Вона роздумувала, що зробити першим: забрати маленького Ярика з дитячого садка й разом зайти в магазин, чи спочатку за продуктами, а потім за сином? У «Сільпо» завжди виставляють на касі дрібні іграшки, і Ярик неминуче випрошуватиме щось. А грошей напередодні зарплати мало, до того ж та іграшка займе його всього на п’ять хвилин.
Оксана глянула на годинник. Якщо поспішати, можна встигнути купити все, віднести сумки додому, а потім уже забрати хлопчика. І вона прискорила крок.
Йшла, не озираючись, занурена у думки, складаючи в голові список: морква, молоко, вершкове масло… Сіль! Чомусь вона завжди закінчується несподівано. Два дні тому Оксана спеціально ходила в магазин лише за нею, але купила все інше, а про сіль знову забула. Тепер вона шепотіла собі під ніс: «Сіль, сіль, сіль», ніби заклинання.
— Оксанко, Шевченко! — раптом почула вона позаду.
Вона ще кілька кроків пройшла на автоматі, перш ніж зупинилася й обернулася. Перед нею стояла жінка з блискучими очима й лукавою усмішкою.
— Невпізнаєш? А хто клявся, що будемо подругами навіки?
Голос був знайомий. Оксана миттєво згадала шкільну подругу — Марічку Захарченко. Тільки тоді це була худа, чорнява дівчинка, а тепер перед нею стояла витончена, з елегантним макіяжем жінка.
Марічка перевелася до їхнього класу у другій школі, і з того дня вони не розлучалися аж до випуску. У восьмому класі навіть дали одна одній дурну клятву «вічної дружби». Але життя розвело їх. Ніщо не вічне під цим небом — ані дружба, ані кохання.
— Вигляд у тебе такий стурбований, наче всіх годуєш, — промовила Марічка, оглядаючи подругу.
Оксана відчувала, що порівняно з Марічкою виглядає просто: офісний жакет, зледенілі пальці, трохи втомлений погляд.
— У тебе, бачу, усе добре, — перевела розмову Оксана, щоб уникнути зайвих питань.
— Не скаржуся. Друге заміжжя. А дітей, на жаль, поки немає. А ти?
У голосі подруги прозвучала нотка смутку, й Оксана вирішила не розвивати тему.
— Я не заміжня, але й не сама. Маю сина, — з легкою гордістю відповіла вона.
— Вже школу закінчує? Чи, може, навіть університет? — здивувалася Марічка.
— Ні, він ще в садочку, — усміхнулася Оксана.
— Ого! Ти ж у школі була така гарна, я думала, перша вийдеш заміж. У всіх уже діти дорослі, а у тебе маля. Хоча зрозуміло — ти ж завжди була «ботаніком», хлопцям навіть не дивилася.
Оксана образилася, і Марічка це відразу помітила.
— Та годі, ну! Ти ж знаєш, я завжди кажу, не подумавши.
— Вибач, мені час за сином. — Оксана зробила крок убік.
— Постривай! — Марічка дістала телефон. — Давай номер, потім зустрінемося, поговоримо.
Оксана навмання продиктувала цифри, поспішно попрощалася й пішла.
Але Марічка не мала звички відкладати справи. Наступного дня вона вже телефонувала й запросила Оксану зустрітися у кав’ярні.
— Добре, тільки спитаю в мами, чи зможе посидіти з Яриком. — Оксана зітхнула.
«От мені й випало. Прощай, вихідний. Ну що ж, зустрінуся, інакше вона не відчепиться. Але що спільного може бути в нас тепер? Яка ми подружжя?»
У суботу вони зустрілися в модному закладі. Оксана тут ніколи не була — взагалі, після народження сина вона нікуди не виходила. Відчувала себе не в своїй тарілці. Марічка це відчула й замовила вина, щоб розслабити подругу. Вино було легке, приємне. Вони пили й згадували шкільні роки, однокласників. Марічка знала про всіх — у кого шлюб, хто де працює, скільки дітей…
Оксана слухала й пила. Коли спогадів набралося, Марічка перевела розмову на неї.
— Слухай, у моєї колеги є син, приблизно нашого віку. Людина цілком гідна — програміст, без шкідливих звичок, гарно заробляє. Мати мріє про онуків. Якщо хочеш, можу вас познайомити.
— Не треба мене ні з ким знайомити, — різко поставила бокал Оксана. — Я виглядаю так, наче готова до стосунків із першою-ліпшою людиною?
— Та не поспішай відмовлятися. Може, сподобається?
— Якщо він такий хороший, чому досі неодружений? Щось із ним не так? — пом’якшила тон Оксана.
— Був у нього невдалий роман. Боїться помилитися знову. Ну, як і ти.
— Це його проблеми. Знайомства по розкладу — не моє.
— Ну подумай. Синові ж батько потрібен…
— У мене вже є дитина. Ще однієї не треба.
Марічка зітхнула й долила вина.
— Дивися на себе в дзеркало. Втомлена, вся в турботах. Знайди чоловіка — і знову зацвітеш. Спробуй хоч разЧерез рік Оксана і Павло одружилися, а Ярико, який тепер з гордістю називав його татом, частіше всіх казав: «Я ж знав, що ми станеме щасливою родиною».
