Оля вийшла з офісного будинку й глибоко вдихнула повітря, напоєне осінньою свіжістю і ароматом опалого листя. Був яскравий, сухий день золотої осені. Ночі вже холодні, а вдень ще можна носити легкі сукні та кофточки.
Вона йшла, думаючи, що зробити спочатку: забрати Данилка з садочка й разом з ним зайти до магазину чи спочатку купити продукти, а потім вже за сином? У “Сільпо” продають дешеві іграшки, і Даня обов’язково буде випрошувати щось. А грошей перед зарплатою замало, та й потрібна ця іграшка йому на п’ять хвилин.
Оля глянула на годинник. Якщо поспішити, встигне купити все, віднести покупки додому, а потім забрати хлопчика. Вона прискорила крок.
Йшла, не дивлячись по сторонах, вся в собі, складаючи в ума список: сіль обов’язково треба купити! Чомусь вона завжди закінчується несподівано. Два дні тому ходила спеціально за сіллю, накупила всього, а про неї забула. Оля наче закляття повторювала: «Сіль, моркву, молоко, ще масло…»
— Олю, Коваленко! — хтось покликав її.
Вона автоматично зробила ще кілька кроків, тільки потім зупинилась і зустрілась поглядом із жінкою.
— Не впізнала? А хто клявся, що ми будемо дружити вічно? — посміхнулась та.
Оля почула про клятву, здогадалась, хто це, і тоді вже згадала шкільну подругу Ярину Білик. Перед нею стояла вже не худа, чорнява дівчинка-підліток, а яскрава, стильно одягнена жінка.
Ярина перевелася до їхнього класу у другій школі, сіла за парту з Олею, і до самого випуску вони були нерозлучні. У восьмому класі дали одна одній клятву дружби назавжди. Та життя розвело їх. Мабуть, ніщо не живе вічно — ані дружба, ані кохання.
— Вигляд у тебе такий стурбований, ніби в тебе вдома сім’я з десятьма дітьми, — оглядаючи Олину простеньку офісну одежу, зніжений погляд, сказала Ярина.
Оля теж відчувала, що на її бік виглядає не найкраще.
— А у тебе, бачу, все добре, — перевела тему Оля, щоб уникнути зайвих розпитувань.
— Не скаржусь. Другий раз заміжня. Дітей поки немає. А ти?
Оля почула в голосі подруги сумні нотки й вирішила не заглиблюватись у це.
— Я не заміжня, але й не сама. У мене є син, — з гордістю сказала вона.
— Школу, мабуть, закінчує? Чи вже в університеті? — поцікавилась Ярина.
— Ні, він ще в садочку, — усміхнулась Оля.
— Оце так! Ти ж була така гарна, я думала, ти перша підеш заміж. У всіх уже діти дорослі, а в тебе маля в садку ходить. Хоча, звісно, ти завжди була в навчанні зациклена, на хлопців не дивилась.
Оля образилась і не приховувала цього. Ярина зрозуміла свою помилку.
— Та годі тобі дутися. Ти ж мене знаєш — завжди ляпаю, не подумавши.
— Вибач, мені треба за сином, — Оля зробила крок убік.
— Постривай, — Ярина дістала телефон, — дай свій номер, зустрінемось, побалакаємо.
Оля продиктувала номер, щоб швидше позбутись подруги, попрощалась і пішла до садочка.
Проте Ярина не стала відкладати. Наступного дня вона подзвонила й запропонувала зустріч у кафе в суботі.
— Добре, тільки дізнаюсь, чи зможе мама посидіти з Даньком. Я тобі передзвоню, — сумно відповіла Оля.
«От і накрився мій вихідний. Ну що ж, зустрінусь, щоб відчепилась. Ясно ж, що ми тепер різні, спільного нічого немає», — подумала вона, набираючи мамин номер.
У суботу вони зустрілись у модному кафе. Оля тут ніколи не була, взагалі після народження сина нікуди не виходила. Відчувала себе не в своїй тарілці. Ярина це помітила й замовила вина. Воно виявилось приємним. Вони пили, згадували школу, однокласників. Ярина знала про всіх: хто одружений, хто чим займається, де працює…
Оля слухала й пила. Коли спогади скінчились, Ярина звернула розмову на неї.
— Слухай, у моєї колеги є син, років з нас. Він IT-шник, сидить цілими днями за комп’ютером. Без шкідливих звичок, гарно заробляє. Мати хоче онуків. Ти розумієш, про що я? Треба вас познайомити.
— Не треба мене ні з ким знайомити, — різко поставила келих Оля. — Якщо він такий чудовий, чому до сих пір не одружений?
— Був у нього невдалий роман. Боїться помилитись знову. Мабуть, як і ти, — проникливо сказала Ярина.
— Це його проблеми. Знайомства за розкладом — не моє.
— Подумай. У тебе ж син росте, йому батько потрібен…
— Саме тому — ще одного сина мені не потрібно.
— Ну добре, не хочеш — як хочеш. Але спробувати можна? Просто підеш на побачення. Якщо не сподобається — ніхто тебе не силоміць заміж тягнутиме.
І Оля здалась. Чому б і ні?
У неділю вона завезла Данька до мами, причепурилась, трохи підвела очі й одягнулась скромно. Вона не збиралась нікого спокушати.
Вже збираючись вийти, Оля згадала, що не знає його імені. Як вона його впізнає? Вона подзвонила Ярині.
— Ой, не памІ коли Оля вже збиралася здатися, двері її квартири відчинилися, а на порозі стояв Павло з квітами у руках і широкою посмішкою, що змусила її серце забитися швидше.
