Сюрприз з іскрою: як Шурик ледь не спалив хату на 8 Березня
Спокій у квартирі Оленки розлетівся ще до того, як вона встигла відчинити двері. По сходовій клітці тягнуло димом, з підлоги стікала мильна вода, а повітря було настільки напружене, наче насправді кликало: «Не заходь… Краще повернись». Але Оленка, жінка загартована, директорка великої фірми, не з тих, хто відступає.
Відчинивши двері, вона кинула на полицю букет із корпоративу, зняла туфлі, ніби скидаючи тягар минулого дня, і встромила ноги в домашні капці. Хоча, враховуючи всю воду на підлозі, краще б підійшли гумові чоботи. Усередині щось дико бурчало, клацало, курилося. А в кутку, як на тортурах, верещав кіт.
— Шурику?! Що тут, матері твоїй, коїться?! — гукнула вона, пробираючись крізь пару та запах підгорілого сала.
Чоловік з’явився з глибини квартири. У трусах, босий, з обличчям у сажі й синці під оком, з головою замотаною в рушник, ніби туарег у пустелі. Вигляд у нього був такий, наче він не свято готувався, а з вогнеметниками під Бахмутом воював.
— Оленко… Я гадав, ти пізніше прийдеш… корпоратив, ти ж там, як господиня. Ну, зазвичай ж до кінця…
Оленка, навіть не здивувавшись, сіла на пуф, заплющила очі й твердо сказала:
— Звітуй. Усе. І без «кохана» та «не хвилюйся». Я хвилювалася, коли на мене у дев’яності бандити наїжджали. Хвилювалася, коли бізнес на межі краху стояв. Після цього паніку я вже не розумію. А тепер — розповідай, що ти тут наробив.
Шурик ковтнув.
— Хотів сюрприз. Свято. Ти ж у мене золото, заслуговуєш… Вирішив прибрати, постирати, телятинку запекти, підлогу вимити…
— Телятину? — уточнила Оленка.
— Не телятину… Пральку. Вона протікла. Ну, не відразу. Я спочатку телятину в духовку, потім у ванну, потім пральку. А там — кіт.
— Кіт живий?
— Та… звісно! — образився Шурик. — Просто трохи мокрий. І на нервах. Клянуся, коли вмикав машину — його там не було. Він якось потім… проник.
— Проник?! У ЗАЧИНЕНУ пральку?!
— Ну, може, просочувався…
Оленка сховала обличчя в долоні.
— Гаразд, продовжуй. Але спочатку покажи кота. Треба переконатися, що хоч він вижив.
— Е-е… Він… у вітальні. Там… прив’язаний. Для його ж безпеки. І щоб висох.
— Лапи на місці?
— Усі чотири. Тільки… нерухомі. Тимчасово.
— І далі?
— Пішов я, значить, білизну прати, відчуваю — пахне. Думаю: щось горить. Відкриваю духовку, а там м’ясо вугіллям. Плеснув олії — воно спалахнуло. Брови підпалив. Тут кіт заревів. Я до пралки, а вона не відчиняється. А кіт за склом — очі, як у біса. І реве! А я — між пеклом у плиті й пеклом у машині. Взяв монтіровку. Розбив. Кіт вилетів, і почалося…
— Боже… — прошепотіла Оленка.
— Він розбив дві вази, нашкодив на килим, зірвав штори, подер обшарпав, розбив шампанське, сусіди знизу погрожували поліцією викликати й бабу-знахорку. А я його спіймав і прив’язав. Сушу. А тобі, Оленко, сюрприз готував…
Оленка підвелася. Пройшла у вітальню. Побачене могло б вразити впечатливу жінку, але не її. Кіт — прив’язаний до батареї, з мордою, замотаною шарфом, дим у повітрі, калюжі, розбите скло. Наче кадри з військової хроніки. Шурик метушився позаду, намагаючись пояснити:
— Ну він же не хотів сидіти. Я ж переживав, не висохне. І щоб не верещав — рот прикрив. Але все нормально!
Оленка відв’язала кота, втерла його рушником з голови Шурика, притиснула до себе.
— Кобиляче ти, Шуро. Він же задихнутися міг. Хоча, після пралки йому тепер море по коліно.
Сівши з котом на диван, вона глянула на чоловіка:
— Ну?
— Що «ну»? — зніяковів той. — Повіситися зараз? Чи потім?
— Вітаю, дурнику. Сьогодні Восьме березня.
Шурик спалахнув, вилетів із кімнати і через хвилину повернувся з урочистим виглядом, став на коліна перед дружиною, сховав руки за спину.
— Оленко, сонечко моє. Тридцять років ти зі мною, і я не втомлююся тобою захоплюватися. Ти — сильна, гарна, терпляча й улюблена. Зі святом тебе, з Жіночим днем!
Він простягнув коробочку з каблучкою й пом’ятий, пошарпаний букет.
— Квіти були нормальні… поки кіт… ну ти ж розумієш…
Оленка зітхнула, понюхала троянди.
— Вони навіть пахнуть. І, о диво — не гаром. Шурику, більше ніяких експериментів. Просто квіти. Просто обійми. Просто не пали хату. Гаразд?
— Просто хотілося чогось особливого. Тобі ж на роботі шедеври дарють, а я… хотів від щирого серця. По-домашньому. І з іскрою. Ось і вийшлоКіт, недовго думаючи, запхав лапу у кавун, який Шурик забув забрати з холодильника, і святковий вечір завершився ще одним маленьким хаосом.
